Andre Pass - Смарагдова Сага

Валерій мав досить занедбаний вигляд. Великі фіолетові мішки під червоними, захованими за товсті лінзи окулярів, очима, не мите кілька днів волосся та запущена щетина створювали неприємний портрет.

– Олеся мала от-от народити, – сльози потекли зморщеними щоками.

– Вона зникла вночі? – поцікавився Алексі.

– Так. Ми лягли в ліжко разом, приблизно об одинадцятій. Я повертаюся з роботи пізно. Вечеря, душ і вже ніч. А Олеся… ну, самі розумієте… вона дуже втомлюється за день. Тому наше спільне найбільше бажання увечері – це сон.

– Коли ви виявили, що дружина зникла?

– Приблизно, о другій годині ночі. Я прокинувся, щоби сходити до туалету, а її половина ліжка порожня. Її взагалі не було в будинку.

– Ви шукали на подвір’ї?

– Так. Спершу я подумав, що вона пішла прогулятися, бо Круелли теж не було на місці.

– Круелли? – запитав Ден.

– Наша кішка. Вона прибилася до нас кілька місяців тому. Спала під дверима. Спочатку ми підгодовували її, а потім взагалі вирішили залишити собі. Олеся шаленіє за «далматинцями». [3] 101 Далматинець – популярний мультфільм студії «Disney». Ми часто переглядаємо фільми й мультики. У наших планах було завести двох далматинців і Олеся жартома казала, що кішечка буде їхньою Круеллою. [4] Круелла де Віль – головний антогоніст мультфільму «101 далматинець».

– І кішка досі не з’явилась?

– Круелла й раніше неодноразово зникала. Але то бувало всього на кілька днів та вона з рештою поверталася. А от Олеся ніколи… – Валерій знову заридав. – … ніколи не зникала.

Ден поглянув на Алексі. Господар будинку витер сльози.

– У поліції сказали, що таке буває. Мовляв, вона засумнівалася чи злякалася. Це, як вони кажуть, «передпологовий синдром». Але дідько! Олеся ні за що не пішла б серед ночі через якісь там сумніви.

– То що ж трапилось, на вашу думку?

Валерій замовк, опустивши погляд до підлоги.

– Не знаю.

– Ви телефонували до її подруг, батьків? – запитав Ден.

– Так. Її ніде немає.

– Що ж, дякуємо вам за каву, – мовив демон. – Ми негайно приступимо до пошуків та повідомимо вам про результат. Ось моя візитка. Раптом, з’ясується щось нове, негайно телефонуйте мені.

– Добре. Дякую вам.

Валерій зачинив металеві ворота, коли вони покинули подвір’я будинку.

– Навіщо ти дав йому візитку з вигаданим номером?

– Просто подобається це робити. Як у кіно. Крім того, він ніколи не зателефонує. То які думки щодо нашої справи, my friend?

– Гадаю, це дійсно викрадення. Але кому і для чого можуть знадобитися вагітні? Ще й незадовго до родів.

– Це елементарно, Ватсон. Заради дітей. Ти ж знаєш, що цих тварюк тисячі. Хтозна, з чим ми маємо справу.

Ден мовчав, щось вивчаючи на екрані смартфону.

На обличчі демона засяяла задоволена усмішка.

– Я так сумував за цим, братику.

– Поглянь, – Ден показав екран демонові. – Це не перша вагітна жінка, яка пропадала на цій вулиці.

– Хм… interesting.

– Але в поліції прикривають справи, бо за кілька днів вони повертаються додому.

– Просто так повертаються самі?

– Так. Дуже дивно.

Алексі здивовано поглянув на товариша.

– То це не викрадення, а просто масовий пологовий психоз?

– Важко сказати напевне. А що, як повертаються зовсім не ті жінки? Може, це перевертні.

– Не думаю. Такі заморочки не про них. Вони не полюбляють складнощів.

– Згоден.

– То що пропонуєш?

– Навідаємося до чоловіка останньої жертви, що повернулася. За тиждень після її повернення вони розлучилися.

– Ну, що ж, let’s go.

Зазвичай, трамвай №11, що прямує своїм звичним маршрутом із вулиці Йорданської до Контрактової площі, заповнюється людьми ще на початку своєї неквапливої подорожі. Але цього разу він їхав порожній, минаючи зупинки. Ніхто не звертав уваги на самотнього металевого мандрівника, що пересувається паралельними коліями.

Вмить у трамваї з’явилося шестеро людей.

– Усі зібралися? – Високий широкоплечий чоловік, одягнений у довге чорне пальто оглянув вагон.

– От дідько! – мовив один із присутніх. – Знову цей трамвай. Навіщо? Навіщо нам трамвай? Ми не могли зустрітися у якомусь затишному пабі, наприклад?

– Потерпи, Карніване! Це не на довго.

Карніван був схожий на тридцятирічного брокера з Уолл стріт у дорогому класичному костюмі. Він палив сигару та з незадоволеним виразом обличчя виглядав у вікно.

– Я знаю непоганий стрип-клуб неподалік. Може туди? – він глянув на жінку, що стояла поряд. – Перепрошую, леді.