Борис Штерн: Смарагдова планета

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Історія повторюється: в одному райцентрі Одеської області (колишній Мамонтовці) жив-був один із тих відставних майорів, котрим по завершенні двадцятип’ятирічної сумлінної служби в тайзі чи на Далекій Півночі дозволено прописуватися всюди, де тільки душа забажає (крім, звісно, столиць та курортів — то вже для генералів), і чиє майно, образно кажучи, складається з пошарпаної валізи, зіпсованого чорно-білого телевізора, двобортного костюма і «командирського» годинника з фосфоресцентним циферблатом.

Прізвище цього відставного майора казна-чому складалося з двох простих прізвищ — чи то Прохоров-Лукін, чи то Титов-Афанасьєв. Через цю простоту воно важко запам’ятовувалось.

— Як там його?.. Ну цей, божевільний… Ну… Петров-Водкін, чи як? — згадували у райвійськкоматі напередодні державних свят. Проте ім’я та по-батькові пам’ятали і друкували на вітальній листівці:

«Шановний Федоре Федоровичу! Дозвольте від імені та за дорученням… привітати Вас із Днем Конституції».

Або щось подібне до цього.

Федір Федорович був людиною порівняно не бідною, але всю свою військову пенсію і трудові заощадження витрачав на придбання так званої науково-фантастичної літератури…

Скільки він мав книжок? Грузовик з причепом.

Мешкав він в біло-кахельній хрущовській п’ятиповерхівці, заселеній місцевим начальством, — через це, мабуть, і охрестили цей будинок «Домищем на набережній». Його однокімнатна оселя, де ще до Федора Федоровича жив віруючий художник-дисидент, була захаращена книжками й нагадувала навіть не бібліотеку, а книжковий склад у якомусь своєрідному храмі божому: цей виселений на Захід дисидент помалював усі двері квартири з обох боків скіфськими бовванами, а також ликами Шиви, Будди, Конфуція, Христа й (навіть!) Магомета.

Федору Федоровичу боги не заважали, він їх не зафарбовував. Нехай собі…

Чим він годувався — невідомо. Вдома Федір Федорович не куховарив: кухню також відвів під книжки, а ще виміняв нову електричну плиту, що залишив художник-дисидент, на синє «огоньківське» зібрання творів Герберта Уеллса. День крізь день він поглинав наукову фантастику під мудре мовчання зіпсованого телевізора. Хоча, певно, окрім фантастики, Федір Федорович ще чимось харчувався, бо інколи взував гумові чоботи і перетинав убрід шлях до їдальні із дивною для нього назвою «Піццерій», звідки долинали пахощі смажених пиріжків з яблучним повидлом. А потім знову читав, умостившись у зручному кріслі, яке на ніч перетворювалося фантастичним чином на ліжко. В усякому разі, так йому марилося. Звичайнісіньке розкладне крісло…

Ех, бідака, старий бідака! Не мав він ані Росінанта, ані Санчо Панси, ані навіть пристойного ліжка, і не кидався він з притикою на залізобетонний елеватор визволяти награбований селянський хліб у цього голодного позаземного чудиська, і місцеву колючу хімзону в царині райцентру оминав темними провулками, не без підстав рахуючи вишку з чатовим за бойовий марсіанський триніжок, — взагалі, Федір Федорович не був буйним. Втім, здебільшого історія повторювалася, він збився з пантелику через сучасну наукову фантастику і викидав коники ще дивніші, аніж його знаменитий попередник чотириста років тому. Щовесни, скажімо, Федір Федорович починав нидіти, збирався у дорогу й летів з Одеси до Зауральська на день народження славнозвісної Аеліти Толентовської. Туди з’їжджалися кілька десятків його юних друзів, таких, як і він, дивакуватих шанувальників фантастики. Їхня кількість рік у рік зростала чи не вдвічі, немов міжпланетні відстані згідно із законами Тіціуса-Боде. Деякі з мандрівців запевняли Федора Федоровича, що дістаються Зауральська завдяки «нуль-транспортуванню через надпростір», а він так щиро вірив цим глузіям, що зрештою і свій приліт на звичайнісінькому літаку почав сприймати саме як оте «нуль-транспортування».