Борис Штерн: Смарагдова планета

А нову Аеліту щороку обирали на конкурсі у Зауральську загальним відкритим голосуванням. Й знаходилися такі гарнесенькі шанувальниці наукової фантастики, що здавалися на сцені ще нагішими, ніж насправді. (Скільки там на ній отого купальника!..) Вони уявляли себе спадкоємицями знаменитої марсіянки тільки через те, що їхні інопланетні ноги виростали, здавалося, із самої шиї. І в першу ж обраницю Федір Федорович закохався до безтями й подарував їй придбану в зауральському універмазі дорогу малахітову скриньку з вигравіруваним написом:

«Аеліті-82» з любов’ю від Ф. Ф. Лося-Гусєва».

У відповідь вона своїми ніжками зробила кніксен, поцілувала його чоло й промовила:

— Щиро дякую, таточку!

Хоча Федір Федорович згодився б їй у дідусі.

Фени його любили, мали за свого, але нещадно обдурювали, підсовуючи найгірші книжки за несусвітню ціну. Втім Федору Федоровичу все ставало в пригоді, він усе читав у захопленні, навіть збірники фантастики видавництва «Молодая гвардия». Повсюди йому марилися літаючі тарілки з інопланетянами, снилися страхолюдні членистоногі пришельці, а сидячі на унітазі, він уявляв собі якесь Велике Кільце і Братів по Розуму, які присіли спочити десь скраєчку того кільця.

Далі — гірше.

Одного разу, повертаючись із Зауральська через Москву, Федір Федорович добився аудієнції в самого Аристарха Кузанського! Того самого, автора відомої «Палахкотіючої порожнечі». Федір Федорович з тремтливим почуттям уперше бачив живого письменника-фантаста… Виявилося, що зустрівся Яким з таким! Аристарх Кузанський теж вірив у пришельців, демонстрував як доказ барвисті закордонні альбоми про життя і діяльність на Землі позаземних цивілізацій і подарував Федорові Федоровичу перше видання своєї «Палахкотіючої порожнечі» (раритет 1937 року) з дарчим написом:

«Дорогому соратникові й однодумцеві Ф. Ф. Бєлову-Маркову від автора». Підпис: «Ар. Куз».

Це вже було занадто для розпаленого розуму Федора Федоровича!

Після повернення додому, Федір Федорович вирішив налагодити контакти з письменниками і любителями фантастики усієї земної кулі з метою об’єднання у те саме Кільце. Коли марсіяни існують, — а хто має сумніви? — то, насамперед, їх треба шукати саме серед цього обмеженого контингенту людства…

Де ж іще!

Відразу ж він написав листа Рею Бредбері: привітав його з черговим ювілеєм, оголосив про створення Великого Кільця й попросив придбати там, у Сполучених Штатах, й надіслати сюди, до колишньої Мамонтівки, післяплатою кольорові фотоальбоми, що розкривають тему міжпланетних палеоконтактів, яких грошей вони б не коштували.

Заклеїв конверт, поміркував і надписав адресу: «Сполучені Штати Америки, Вашингтон, Рею Бредбері».

«Дійде», — вирішив.

І почав Федір Федорович писати листи…

Із радянськими адресами складностей не виникало: «Москва, журнал «Знание — сила», братам А. І Б. Стругацьким», «Новосибірськ, Геннадію Прашкевичу», «Київ, журнал «Знання та праця», Олександрові Тесленку»…

З іноземними — також: «Польща, Варшава, Станіславу Лему», «Японія, Токіо, Саке Комацу», «Франція, Париж, П’єру Булю»…

І так далі.

«Марсіяни усіх країн, єднайтеся!» — закликав Федір Федорович.

Так розігнався, що написав листа навіть Герберту Уеллсу: «Великобританія, Лондон, Герберту Уеллсу», вкинув конверт до поштової скриньки й не подумав, що видатний винахідник машини часу давно помер.

Написав він також до Зауральська Аеліті-82, нагадав про свою батьківську любов, закликав єднатися з марсіянами. Дуже хотів запросити в гості, але не насмілився, злякався… Саму Аеліту Толентовську!

Не спливло й півроку, як Федора Федоровича запросили до поштового відділення, де ретельно перевіривши його пачпорт, вручили кимось уже читану кореспонденцію з Нью-Йорку. На іменному голубому папері із зображенням власного двоповерхового котеджу Рей Бредбері повідомляв своїм характерним почерком про те, що…

Але щодо змісту — залишалося тільки гадати.

Федір Федорович заметушився. Мало того, за чверть століття на Далекій Півночі він не спромігся опанувати англійську мову, так ще ж і почерк нерозбірливий.

Ледь дочекався вечора, взув гумові чоботи, прихопив весло для заміру глибини багнюки і, обминаючи смітник, що нахабно розкинувся біля будинку ще з часів льодовика, попрямував до клубу «Водоканалізація» на платні курси іноземних мов.

Як вище зазначалося: вечоріло. Райцентр містився посеред глибокого русла річки, що засохла, а колись струменіла аж до Евксінського Понта. Тобто, будинок і справді стояв на колишній набережній — звідки й взялась назва. Тут не дули вітри, не було протягів, проте не бракувало прохолоди й сирості від ґрунтових вод, що стікали з урвищ, і панували якісь одвічні сутінки через те, що Сонце зазирало сюди лише одного разу опівдні — зупиниться найближча до нас зірка над укосом, гляне, плюне, і вбік відійде, зітхаючи…