Грегорі Робертс - Тінь гори

Здоровань відступив на крок назад. Двоє інших дістали зброю. Це були старомодні револьвери армійського виробництва, що залишилися після забутої війни.

Ватажок знову зітхнув і кивнув.

Четверо чоловіків кинулись уперед, штовхаючи мене на зелено-жовте крісло. Вони прив’язали мені руки до задніх ніжок крісла мотузками з кокосового волокна. Просунувши мотузку під передньою частину крісла, вони прив’язали мої ноги.

Ватажок нарешті випростав руки і підійшов до мене.

— Ти знаєш, хто я?

— Критик? — припустив я, намагаючись не показувати свого страху.

Він нахмурився, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Та нічого,— сказав я.— Я знаю, хто ти. Я впізнаю скорпіона, коли його бачу.

Ватажок кивнув.

— Мене називають Вішну,— повідомив він.

Вішну — чоловік, якого Санджай помилував після виснажливої війни; чоловік, який повернувся, створивши банду під назвою скорпіони.

— От чому так багато гангстерів називають себе на честь богів?

— А давай я назву тебе мертвим, ти, багінчудг! — просичав Данда.

— Якщо подумати,— задумливо провадив я,— Данда — це не бог. Виправ мене, якщо я не правий, але Данда лише напівбог. Хіба ні? Незначний божок?

— Стули пельку!

— Спокійно, Дандо,— угамовував його Вішну.— Він просто намагається змінити тему розмови. Не купуйся на його маячню.

— Напівбог,— міркував я.— Ти коли-небудь запитував себе, як часто ти витягуєш короткого сірника, Дандо?

— Стули пельку!

— А знаєш що? — сказав Вішну, починаючи нудитися.— Намахай його. Ну ж бо, Дандо. Намахай його, щоб не так радів, якщо хочеш.

Данда накинувся на мене, сиплячи ударами. Я вдало повертав голову праворуч і ліворуч, тому він влучав у мене лише один раз із трьох. Раптом він зупинився. Коли я перестав рухати головою в різні боки, то помітив здорованя, якому заїхав у підборіддя. Він відтягнув Данду, тримаючи його за плече.

А тоді здоровань зацідив мені в обличчя. У нього на середньому пальці був мідний перстень. Я відчув, як той перстень прохрустів по моїй щоці та щелепі. Чолов’яга знав свою справу. Він нічого не зламав, а просто ушкодив. Потім він змінив тактику і сильно ляпнув мене долонями з обох боків голови.

Якщо ти б’єш людину кулаками занадто довго, то незабаром або ти собі розкришиш кісточки на пальцях, або бідолаха помре, або можливі обидва варіанти. Але якщо ти потроху ламаєш людину, переконавшись, що хороший міцний ляпас дійсно болить, то можна продовжувати побиття цілий день, навіть не стискаючи руку в кулак.

Тортури. Все гладко, але тяжко. Тортурам притаманна напруженість, доцентрова сила, з якою просто неможливо боротися; тут нема чого навчитися — тут повсякчас темно.

Але я затямив одну річ: коли починають бити, ти тримаєш рота стуленим. Ти не патякаєш. Ти тримаєш язика за зубами, доки все не закінчиться. І не кричиш, якщо можеш витерпіти.

— Добре,— сказав Вішну за дві хвилини, які видалися місяцем.

Здоровило відійшов назад, узяв у Данди рушника і витер спітніле обличчя. Данда почав масажувати йому плечі.

— Розкажи мені про Пакистан,— зажадав Вішну, підносячи мені до рота цигарку.

Я затягнувся, усмоктуючи крапельки крові разом з димом, а потім видихнув усе це. Я гадки не мав, про що він.

— Розкажи мені про Пакистан.

Я просто на нього витріщився.

— Ми знаємо, що ти був на Гоа,— повільно мовив Вішну.— Ми знаємо, що ти забирав там зброю. Тому я запитаю тебе ще раз. Розкажи мені про Пакистан.

Зброя, Гоа, Санджай — усе поверталося назад одним вивертом кармінного керма. Але в мого страху є голос, і рано чи пізно він скаже: «Кінчаймо з усім цим».

— Чимало людей вважає, що столицею Пакистану є місто Карачі,— відповів я розпухлими губами.— Але це не так.

Вішну розреготався, а потім перестав.

— Розкажи мені про Пакистан.

— Чудова їжа, хороша музика,— повідомив я.

Вішну глянув на кінчик своєї цигарки, а потім на здоровилу.

І все почалося спочатку. І я кульгав крізь в’язке болото з кожним ляпасом, що наближав мене дедалі ближче до туману.

Коли здоровань зупинився, поклавши руки собі на стегна, Данда використав цей момент, щоб відшмагати мене тонким бамбуковим прутом. У процесі я весь спітнів, зате прокинувся.

— Як там тепер твої яйця, мадачудг? — проверещав мені Данда, присідаючи так близько, що я відчув запах гірчичного масла й огидний сморід страху під пахвами його сорочки.

Я почав заливатися сміхом, як інколи буває, коли тебе катують.