Грегорі Робертс - Тінь гори

— І все?

— Так.

— Чому ж ти просто не запитав?

— Ну,— сказав він, а маленькі кола на столі ставали дедалі меншими,— ти маєш своєрідну репутацію, розумієш? Репутацію буркотуна, яар.

— Буркотуна?. — гаркнув я на весь голос.— Я?

— О так.

Ми витріщились один на одного. На фабриці під нами ожила одна з друкарських машин, раптово почала торохкотіти металевими затискачами і роликами, наступаючи та відходячи, грюкаючи та повертаючись на циліндричному барабані.

— Хтось уже казав, що ти цілковитий лузер у справі запрошування людей на вечерю?

— Ну,— розсміявся він,— насправді я вперше за довгий час запрошую когось у дім моїх батьків. Ми наче... самітники, якщо ти мене розумієш.

— Я розумію самітників,— зітхнув я.— Я сам був самітником, доки не з’явився ти.

— То... ти прийдеш? Мої батьки аж умирають, так хочуть познайомитись. Мій дядько Кекі багато про тебе розповідав. Він казав, що ти...

— Буркотун. Я знаю.

— Ну так, це також. А ще він розповідав, що ти неабияк полюбляєш філософію. Він говорив, що ти був улюбленим опонентом Хадербгая під час філософських дискусій. Мій старий — теж непоганий філософ. А мама навіть більше нею одержима. Уся наша родина збирається для великих філософських дискусій. Інколи збираються десь тридцять осіб і починають водночас говорити.

— Тридцятеро?

— У нас багато... так сказати... далеких родичів. Це все важко описати. Ти маєш побачити на власні очі. Тобто побачити нас. Але там тобі не буде нудно, це я гарантую. У жодному разі. Так і знай.

— То якщо я погоджуся відвідати твоїх надзвичайних родичів, ти даси мені спокій, щоб можна було повернутись до роботи?

— Тобто ти згоден?

— Згоден — коли-небудь.

— Справді? Ти прийдеш?

— Так і знай. Тепер забирайся і дай мені закінчити.

— Супер! — викрикнув він, пританцьовуючи і витинаючи стегнами.— Я переговорю зі своїм старим, щоб обрати якийсь день цього тижня. Обід або вечеря. Супер!

Він подарував мені останню посмішку і кивнув, а потім зачинив по собі двері.

Я знову підсунув до себе файл — справу нігерійця — і почав окреслювати основні складові його нової особи. У моєму блокноті почало з’являтися набагато приємніше, але абсолютно штучне життя.

Трохи згодом я висунув шухляду, заповнену фотокартками клієнтів, що хотіли отримати нові паспорти: ті, що вціліли, щасливчики, яких не застрелили, не втопили і не ув’язнили при спробі знайти для себе краще життя.

Я не міг відвести погляду від тих облич, які втекли від війни і тортур, а тепер причесані, умиті й умиротворені штучним спокоєм для фотозйомки на паспорт. Колись давно ми блукали вільною землею, прихопивши з собою зображення Бога або короля, щоб безперешкодно пересуватися. Тепер, коли наш світ закритий, ми беремо власні зображення, але при цьому вже ніхто не вільний, як колись.

Загалом же, санджайська компанія завжди була чорна. Чорні гроші. Будь-який чорний ринок на світі — це породження тиранії, воєн або непопулярних законів. Ми фальшували приблизно тридцять-сорок паспортів щомісяця, і найкращі з них продавалися за двадцять п’ять тисяч зелених кожен.

«Сприймай війну, як бізнес,— одного разу порадив мені Санджай, і лиходійство виблискувало в його очах, неначе щойно викарбувана монета,— а бізнес — як війну».

Коли всю підготовчу роботу для виготовлення паспортів поточних клієнтів було завершено, я зібрав усі папки і фото, щоб занести їх на нижній поверх фабрики. Запхав і свого нового паспорта, виготовленого для поїздки на Шрі-Ланку, до центральної шухляди столу. Я усвідомлював, що рано чи пізно буду змушений передати його нашим найкращим майстрам — Крішні та Віллу, які волею випадку були біженцями зі Шрі-Ланки. Але поки що я не був готовий до цієї подорожі.

Крішна й Віллу спали на диванах, поставлених спеціально для них у тихому кутку, подалі від друкарських машин. Фальшувальники зі Шрі-Ланки завжди любили виготовлення нових паспортів як виклик і досить часто працювали цілу ніч, не склепивши очей, щоб устигнути завершити завдання.

Я стояв, слухаючи їхнє хропіння, що звучало іноді в такт, а іноді дисонувало. Часом це нагадувало промислове ревіння: вони співали в унісон, а потім знову розходилися на хрип і важке дихання. Вільні руки лежали з розтуленими долонями, отримуючи благословення від сну.

Двоє інших моїх помічників саме виконували доручення, тому тієї миті на фабриці була тихо. Тож я кілька хвилин стояв посеред хропіння, у цьому мирному місці, заздрячи сплячим.