Грегорі Робертс - Тінь гори

— В секреті?

— Я дозволив тобі побачити це місце, бо ти зможеш його використовувати, щоб зв’язатися з нами. Якщо ти залишиш тут повідомлення, воно швидко потрапить до мене.

— Із якого переляку я це маю робити?

— Якщо тільки я в тобі не помилився, а я дуже добре розуміюся на людях, то ти можеш одного дня вирішити, що маєш більше спільного з нами, аніж ти зараз думаєш. І ти можеш сам до нас прийти. Якщо ти достатньо розумний, то нікому не розкажеш про це місце. Ти збережеш його в таємниці на чорний день. Але поки що, на сьогодні, як кажуть американці: відвали!

Я дійшов до бічних дверей з Дандою і вийшов надвір після того, як він відчинив їх для мене. Він гучно прочистив горло і харкнув мені на штани, перш ніж грюкнути дверима.

На землі біля мотоцикла я знайшов шматок паперу і використав його, щоб витерти харкотиння з джинсів. Устромив ключа в замок запалювання мотоцикла. Я вже збирався завести двигуна, коли помітив відображення свого понівеченого обличчя у дзеркалі заднього огляду. Принаймні мені не зламали носа, але очі були розбиті до крові й набряклі.

Я завів мотоцикла, але залишив його на нейтралці, обіперши на бокову стійку, поки двигун повільно обертався. Смикнув важіль на панелі під довгим ребром сидіння. Панель випала, відкриваючи мій італійський стилет.

Руків’ям стилета я почав гупати у двері складу. Почув озлоблений голос ізсередини, що наближався до дверей, проклинаючи того, хто насмілився потурбувати те місце. Це був Данда. Я зрадів.

Двері відчинилися. Данда сердито лаявся. Я схопив його за барки, кинув на одвірок і тицьнув стилетом йому в живіт. Він намагався викрутитися, але я застромив кінчик зброї глибше йому в черево, аж доки не залишив червону пляму на рожевій сорочці.

— Добре! Добре! Добре! — заверещав він.— Чорт! Арей, паґал гай тум? — Ти що — з глузду з’їхав?

Декілька чоловіків почали до мене наближатися. Я притиснув ножа трохи сильніше.

— Ні! Ні! — закричав Данда.— Заберіться в біса подалі, хлопці! Він мене тут ріже!

Чоловіки зупинилися. Не відриваючи погляду від Данди, я заговорив до Вішну.

— Мої ножі,— пробубонів я, але мої губи заніміли, як долоня в муляра.— Принеси їх сюди. Дай їх мені.

Вішну завагався. Я бачив, що Данда почав нажахано пітніти. Він більше боявся байдужості свого роботодавця, ніж моєї злості.

Нарешті Вішну перевальцем рушив у нашому напрямку з двома ножами. Коли він їх передав мені, я засунув зброю за пояс штанів, тримаючи стилет біля живота Данди.

Вішну почав тягнути Данду за сорочку, намагаючись вирвати його в мене і затягнути назад на склад. Я пручався, застромляючи ножа трохи глибше в м’який живіт Данди. Ніж уже на півсантиметра заглибився в його тіло. Ще один сантиметр — і я проткнув би орган.

— Зажди! Зажди! — панічно зойкнув Данда.— Я спливаю кров’ю! Він мене вб’є!

— Чого ти хочеш? — запитав Вішну.

— Розкажи мені про Пакистан,— сказав я.

Вішну розреготався. Це був хороший сміх, ясний і свіжий. Цей сміх міг би за інших обставин вселити мені любов до цього чоловіка, але не тоді, коли він показав мені свої меблі для басейну.

— Ти мені подобаєшся , але водночас я хочу тебе вбити,— мовив він, поблискуючи очима в оправі темних вій.— Це дуже незвичайний талант.

— Розкажи мені про Пакистан,— повторив я.

— Ти справді нічого не знаєш, еге ж? — зітхнув Вішну, переставши посміхатися.— Ми бачили, як ти пішов на зустріч ради, плюс твоя поїздка на Гоа, тому припустили — ти маєш знати, що відбувається. Твої хлопці дійсно тримають тебе в темряві, друже. Це небезпечно для тебе. Уже не кажучи, що це трохи... образливо, ні?

— Твоя людина просто зараз опиниться в темряві, якщо ти не відповіси на моє запитання. Я хочу знати, в чому вся справа. Розкажи мені про Пакистан.

— Якщо я розкажу тобі все, що знаю, ти доповіси Санджаю,— відповів він, мало не позіхаючи. Над його правим оком був маленький, але глибокий шрам. Вішну, говорячи, масажував той рубець кінчиком пальця.— Це надасть Санджаю перевагу. Я не можу такого допустити. Відпусти Данду. Сідай на свого мотоцикла та їдь. Якщо ти вб’єш Данду, мені доведеться вбити тебе. Він мій кузен. А я не хочу тебе вбивати. Я не хочу нікого вбивати. Не сьогодні. Сьогодні день народження моєї дружини, розумієш, і буде вечірка.

Він поглянув на важкі хмари в нас над головами.

— Не барися,— сказав він, знову дивлячись на мене.— Ми думали, ти щось знаєш, але очевидно — ні. Коли знатимеш більше і захочеш поговорити, ти знаєш, як зі мною зв’язатися. Давай без образ. Такі речі трапляються. Як кажуть американці: буду тобі винен.