Грегорі Робертс - Тінь гори

— Я не святкую...

— Твій день народження. Я знаю. То хочеш дізнатися, що це за подарунок, чи ні?

— Гаразд.

— Коп, якого ми записали на фетиш-касети,— сказала Карла.— Це Блискавичний Диліп.

«Карма — це молот, а не пір’їна»,— згадав я слова Карли.

— Дуже цікаво.

— Хочеш дізнатися його фетиш?

— Ні.

— Багато харчової плівки,— розповіла Карла.

— Прошу, зупинися.

— Залишили відкритими лише його рот і соромоту.

— Гаразд, досить.

— А дівчина мала бити його по соромоті мухобійкою.

— Карло.

— Пластиковою, звісно, а потім...

Я приклав долоні до вух, та повторював «ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля», аж доки вона не зупинилася. Це було дітвацтво і принижувало нас обох, але спрацювало.

— Добре. Оскільки це твій подарунок на день народження і ми можемо змусити Диліпа робити, що забажаємо,— мовила Карла, і лиха посмішка засяяла бунтівним духом,— як ти хочеш розпорядитися фільмом Блискавичного Диліпа?

— Здогадуюся, що ти вже це обдумала.

— Гадаю, йому пора піти на пенсію,— запропонувала Карла.— І хай покається через своє жорстке поводження з ув’язненими. Розжалуваний, знеславлений і без пенсії.

— Круто.

— Блискавичний Диліп роками копав власну могилу, кожним своїм ударом,— заявила Карла.— Думаю, уже прийшов його час упасти в неї.

— Коли?

— Я завтра попрошу «Без проблем» доправити повідомлення з вимогою звільнитися протягом двадцяти чотирьох годин, або ми все опублікуємо. Тобі підходить?

— Без проблем,— посміхнувсь я, радіючи можливості позбутися Диліпа і роздумуючи, хто стане наступним Блискавичним Диліпом і наскільки більше нам доведеться платити.

— Я також думала, що йому варто усамітнитись десь у далекому селі,— уголос міркувала Карла.— Те, з якого він приїхав, якраз підійде. Я певна, що люди, які спостерігали, як він ріс, знатимуть, що робити зараз.

— Вони зроблять це десь у віддаленій місцині, якщо добре його знають.

Близнюк Джордж перебував у спеціально обставленій кімнаті пентгауза в готелі «Магеш», і за ним доглядав Скорпіон Джордж і найпрестижніші лікарі. Готель надав спеціалістів завдяки міжнародним зв’язкам, і Скорпіон найняв медиків з найкращих індійських лікарень.

Схоже, для Близнюка було вже запізно, бо худе тіло здавалося і в’яло з кожним днем, але він обов’язково вітав кожного нового медика жартом і посмішкою.

Скорпіон змушував нас страждати, дивлячись на Близнюка, бо ніхто інший не залишався так надовго, щоб страждати, слухаючи його.

— Я не пам’ятаю, коли їв,— сказав Скорпіон, коли ми стояли біля дверей кімнати Близнюка.— І в мене з’явився мозоль від ходіння туди-сюди, коли я хвилююся за Близнюка. І це заслужено, бо в усьому винен я.

— Усе гаразд,— мовила Карла, беручи його за руку.— Ніхто не звинувачує тебе, Скорпіоне.

— Але це моя провина. Якби я не шукав того святого, то Близнюк не підхопив би лихоманку денге і все було б нормально, як раніше.

— Ніхто так не любить Близнюка як ти,— відповіла Карла, відчиняючи двері.— Він це знає.

Близнюк лежав на повністю регульованому лікарняному ліжку, з трубками, які стирчали звідусіль. Його ліжко накривав новий поліетиленовий тент. За Близнюком наглядали дві медсестри, перевіряючи покази приладів, встановлених ліворуч від ліжка.

Близнюк усміхнувся, побачивши, як ми підходимо. Він мав жахливий вигляд. Його худе тіло було кольору розрізаної хурми, а шкіра обтягувала череп.

— Привіт, Карло,— радісно озвався Близнюк, хоча голос його був зовсім слабкий.— Привіт, Ліне, друже. Так добре, що ви завітали.

— Збіса приємно бачити тебе, чоловіче,— сказав я, махаючи йому крізь поліетилен.

— А може, пограємо? — замуркотіла Карла.— Ну, хіба що ти вважаєш, що ці медикаменти притупили твою концентрацію.

— Ще не можу грати в карти, хоча й хотілося б. Я лежу в цьому поліетиленовому наметі вже кілька тижнів, розумієте, і лікарі не наважуються його забирати. Кажуть, що моя імунна система не працює. Гадаю, ці апарати лише для вистави. Вони підтримують моє життя за допомогою гумок і доброти. Мої органи здаються один по одному, як пасажири, що виходять з поїзда, знаєте?

— Тобі щось болить, Близнюче? — запитала Карла.

Він дуже повільно посміхнувся, а сонячне проміння розганяло тіні.

— Я здоровий, як огірочок,— заявив він.— Мене підсадили на крапельницю. І так ти знаєш, що вже помираєш, хіба ні? Коли всі найкращі наркотики раптом стають легальними, і ти можеш вживати скільки заманеться. Це позитив негативу, так би мовити.