Грегорі Робертс - Тінь гори

Моє серце калатало. Я втихомирив його, наказуючи заспокоїтись, але думки про Карлу — травмовану або захоплену в заручники — знову пришвидшували серцебиття. Вона глянула на мене і зрозуміла той безмір страху.

— Зчинити багато шуму, втекти і заховатися ? — красиво глузувала вона.— Це твоя стратегія?

— Карло...

— Чі, чі! Можеш тримати ці думки при собі під час наступної зустрічі?

— Я за те, щоб битися, каже хлопець з бамбуковим дрючком,— розсміявсь я.— І це краща стратегія? Я просто не вважаю, що за це варто битися.

— Письменник, який не думає, що записана мудрість варта боротьби за неї?

— Ні. Я втік через вікно, бо за мною гналися копи, і мусив усе покинути. Воно все зникло, але я й досі тут і продовжую писати. Жодне життя не варте писаних слів.

— Як це так?

Карла ніколи не запитувала «Як це так», хіба що це був виклик.

— Життя важливе не тому, що тексти є священними. Це якраз тому життя священне, бо тексти важливі.

Вона блиснула на мене щасливими ферзями.

— Оце мій хлопець. Підготуймося.

Ми поскладали коробки і мішки біля входу в печеру і вмостилися так, щоб було добре видно відкритого хребта. Карла тримала мене за руку.

— Я б не хотіла зараз бути у будь-якому іншому місці на планеті,— мовила вона.

Я не зміг відповісти, бо ми почули перший постріл.

Що далі ти від пострілу, то слабший страх. Оглушливий постріл якраз біля вуха — це здалеку наче клацання пальців. Ми почули перші постріли, які здалися плесканням у долоні, а потім перетворилися на овації.

Силвано з Віджаєм стрімголов ринулись у печеру, присіли біля нас.

— Там ціла армія,— повідомив Силвано, дослухаючись до плескоту стрілянини.

— Дві армії,— сказав я.— І сподіваймося, що вони залишаться там.

Обстріли нарешті притихли. Запала тиша, і лунали тільки поодинокі постріли, один по одному і з невеликими перервами. Їх було багато.

Ми чекали в темряві, пильно дослухаючись до кожної зламаної гілки чи пориву вітру. Кілька хвилин промайнуло у загрозливій тиші, а потім почулися звуки — бурчання і стогін, що долинали з крутої стежки.

Силвано з Віджаєм підхопились і побігли раніше, ніж я міг їх попередити. Карла теж спробувала вибігти, але я втримав її внизу біля себе.

На вершині стежки з’явився чоловік — повз на чотирьох. Силвано був тінню, що стала праворуч, націливши гвинтівку йому в голову. Чоловік зіп’явся на ноги. У нього в руці був пістолет.

Віджай розмахнувся палицею, роззброївши чоловіка, але пістолет усе-таки вистрілив, і куля влучила у стіну печери, неподалік місця, де ми сиділи навпочіпки.

— Хороша думка, Шантараме,— сказала Карла.— Та куля була з моїм іменем, якби я там стояла.

Чоловік хитався на нестійких ногах ще кілька секунд, а потім упав долілиць на землю. Віджай перевернув його, якраз коли підійшли ми з Карлою.

Чоловік був мертвий.

— Силвано, краще перевір, чи не було за ним хвоста,— запропонував я.

— Ти його знаєш?

— Його звати ДаСилва.

— На якому він був боці?

— На хибному,— відповів я.— Аж до кінця.

Силвано з Віджаєм побігли стежкою, аби перевірити, чи там нікого немає.

Витріщаючись на тіло, я знав, що не можу залишити його в таборі, де навчає Ідрис. Не було іншого вибору. Я мав його кудись перенести. Карла пересувала два тіла за своє життя — принаймні я знав про два. Я пересував три: одне у в’язниці, одне в будинку друга і ще мертвого гангстера, який мене ненавидів,— ДаСилву. Для нас обох він був найважчий.

— Ми не можемо залишити його тут для копів,— заявив я.

— Твоя правда,— погодилась Карла.— Це буде скандал. — перенести труп буде непросто. Це крутий схил.

— Так,— сказала вона, роззирнувшись, тримаючи руки в боки.

Ми загорнули ДаСилву в учнівське сарі й надійно обв’язали. Закріпили мотузки так, щоб тримати тіло з обох боків.

Ми саме закінчили, коли підбігли Силвано з Віджаєм. Очі Віджая перетворилися на скойки жаху.

— Привид? — він тремтів, тицяючи на загорнуте тіло ДаСилви.

— Сподіваюся,— мовив я.— Ми занесемо його вниз, до будинку. Копам не варто знати, що він був аж тут.

— Дякую,— випалив Силвано.— Дозвольте допомогти вам.

— Ми впораємося,— запевнила Карла.— Внизу наші друзі. Вони нас знають, а вас ні, тож можуть почати стріляти. Буде безпечніше, якщо ми зробимо це без вас. Залишайтеся тут і стережіть ці книги.

— Гаразд,— непевно посміхнувся Силвано.— Гаразд. Якщо ви наполягаєте.

— Presto [163] Швидко ( італ .). , — вигукнула Карла, тягнучи за мотузку мерця.— Цьому привиду ще далеко йти.