Грегорі Робертс - Тінь гори

— Припини згадувати Абдуллу,— не втримавсь я.

— Але я його більше не ненавиджу,— наполягав він.— Він не зробив нічого поганого, навіть попри те, що він іранський... громадянин. Це я вчинив неправильно і вільно це визнаю. Хай там як, іранець напевне зустріне сьогодні свій кінець. І тепер я знайшов місце, де почуваюсь як удома, тож так чи так, знайду спокій, доки інші вбиватимуть моїх ворогів і надсилатимуть туди. Я буду зі своїми, так би мовити. Не знаю, чи ви розумієте.

— Ми розуміємо,— запевнила Карла, хоч я й не розумів.

— То ви вірите мені, коли я кажу, що не маю з вами жодних чвар і більше не бажаю лиха?

— Ні,— сказав я.— Прощавай, Конкеноне.

— Кажуть, він письменник,— підморгнув Карлі Конкенон.— Мабуть, пише манюсінькі-преманюсінькі книжечки.

— Він — велика книга,— відповіла Карла.— Я — великий персонаж. Спасибі, Конкеноне, за попередження. До речі, а яке в тебе прізвище?

— Фергюс,— випередив я його, і чоловік розреготався, зістрибуючи з авто, широко розставивши руки.

— А я тобі дійсно подобаюсь! Я знав! Ти штрикнеш мене, якщо спробую тебе обійняти?

— Так. Не розвертайся.

Він повільно опустив руки, посміхнувся Карлі й позадкував до свого автомобіля.

— Немає сенсу викликати поліцію,— озвався він з авто.— Вони заплатили купу грошей, аби ця гора сьогодні залишалася темною, аж доки Абдулла не помре раз і назавжди.

Він завів двигуна, заблокував одне колесо, натиснув на газ і крутнувся навколо нас, тримаючи руку на відчиненому вікні.

— Може, позичити трохи динаміту? — запропонував він.— У мене є цілий ящик у багажнику і немає куди використати.

— Може, наступного разу,— посміхнулася Карла, махаючи на прощання.

Подвійні задні ліхтарі з обох боків його авто були кажанами, які налетіли на перший дорожній вигин. Карла мерщій розвернулась до мене, і ферзі ожили.

— Ми не бачили Абдуллу тут, тож він має бути в Халеда. Потрібно його попередити.

— Згода, а ще Силвано й учнів. Це може забруднити Ідрисову гору.

Карла кинулась у бік маєтку Халеда, але я притримав її.

— А ми можемо про дещо поговорити, перш ніж спілкуватися з Халедом?

— Звісно,— сказала вона, зупиняючись.— Що таке?

— Пам’ятаєш, як ми пообіцяли завжди бути разом?

Вона глянула на мене, поклавши руки в боки.

— Я не ховатимусь у дуплистому дереві, Шантараме,— пообіцяла вона, роздивляючись мене з кривою посмішкою.

— Я не це маю на увазі. Я намагаюсь дещо пояснити.

— Зараз?

— Якщо сьогодні стане справді спекотно, не відходь від мене. Тримайся біля мене або за мною. Зчепимося ліктями, якщо треба. Якщо стоятимемо спина до спини, ти стріляєш, а я ріжу. Але будьмо одним цілим, бо якщо ні, я здурію, хвилюючись через тебе.

Вона розсміялась і обійняла мене, тож гадаю, хоч якась частина зі сказаного мала звучати правильно.

— Ходімо,— мовила Карла, готуючись до пробіжки до Халеда.

— Зачекай,— попросив я.

— Знову?

— Може, наступного разу ? — запропонував я, повторюючи її останні слова до Конкенона.

— Що?

— Ти сказала Конкенону: «Може, наступного разу», коли він запропонував нам динаміту.

— Зараз? Ти згадуєш про це зараз?

— Конкенон не хлопець з наступного разу. Він одноразовий хлопець, і половина планети на достатній відстані.

— Ти не віриш у спокуту?

Вона була така мила, коли дражнила мене, але ми говорили про Конкенона, і до гори наближалися вбивці, щоб пришити нашого друга.

— Я не вірю Конкенону,— відповів я.— До чи після. Я не вірю в жодні його слова. Це може виявитися пасткою.

— Добре,— гукнула вона, розганяючись на стежці.— Приєднаєшся?

Ми почули музику і співи сотні гармонійних голосів ще перед останнім вигином обсадженої деревами дороги до Халедового маєтку. Це була неначе в’язниця з прив’язаними до дерев прожекторами.

— Отара, мабуть, виросла,— тихо мовила Карла, коли ми зупинилися на стежці біля сходів і дивилися на залиту світлом веранду.— Оце так хор.

Дерева навколо нас із вилинялим у світлі прожекторів листям здавалися переляканими скелетами з піднятими вгору руками. Співи були досить інтенсивні, а співаки сп’яніли від релігії.

Халед вийшов на веранду крізь широкі двері, тримаючи руки на стегнах.

Він був чорною тінню навпроти світла, що повільно випалювало нам очі. З ним було ще дві тіні.

Він підніс руку, і молитовні співи зупинилися. Комахи знову сюркотіли в тиші.

— Саламалейкум ,— привітався він.