Грегорі Робертс - Тінь гори

Ми підтягнули тіло ДаСилви до хребта і почали спускатись. Я ішов перший, тягнучи більшість ваги, а Карла притримувала, як могла, зверху.

Я почувався присоромленим, бо не захистив її від тієї сумної злочинної дії, яку ми мусили вчинити. Узагалі-то, через це я відчував більше сорому, ніж від самої сумної злочинної дії. Я думав про Карлині руки і грубу мотузку, що здирає її шкіру, і про подряпини й садна, що травмували її ноги з кожним кроком.

— Стоп! — попросила Карла, коли ми пройшли тільки половину.

— Що сталося?

Вона трохи віддихалась і розслабила руки та плечі.

— Ну добре, це,— пихкотіла вона, однією рукою витираючи лоба, а другою тримаючи мерця,— офіційно найкраще побачення на світі. А тепер спускаймо труп з цього клятого схилу.

Біля підніжжя гори я завдав тіло ДаСилви собі на плече і поніс його до маєтку Халеда. Дорога ще й досі була підсвічена, а двері до маєтку відчинені. Він здавався покинутим.

Ми разом піднялися сходами і зайшли до вестибюлю. Я поклав тіло ДаСилви на підлогу, і ми почали його розв’язувати.

— Що це ви робите? — запитав позаду Халед.

Я повернувся до нього. Він тримав у руці зброю.

— Саламалейкум , Халеде,— привіталася Карла: вона теж тримала пістолета.

— Валейкумсалам ,— відповів він.— Що ви робите?

— Де Абдулла? — запитав я.

— Він мертвий.

— Ой, ні, ні,— вичавив я.— Прошу, ні.

— Нехай Аллах забере його душу,— мовила Карла.

— А ти певний, що він загинув? — перепитав я, давлячись словами.— Де він?

— Коли я його знайшов, то згори лежало ще четверо мерців. Одним з них був Вішну. Я знав, що цей зарозумілий горлоріз сам тут з’явиться, щоб позловтішатися. А тепер він мертвий, і моя компанія забере все його майно.

— Де тіло Абдулли?

— З тілами моїх загиблих,— розповів Халед.— У їдальні. І я питаю востаннє: що ви тут робите?

— Цей негідник забрів куди не слід,— пояснив я, відкидаючи тканину, щоб показати обличчя ДаСилви.— Ми повертаємо його назад. Він був одним з твоїх чи їхніх?

— Його ми використали, щоб поставити пастку,— сказав Халед.— Я сам стріляв у нього, коли ця сволота відіграла свою роль, але він утік.

— Він повернувся,— повідомила Карла.— Халеде, ми можемо залишити його тут? Ми не хочемо вплутувати сюди Ідриса.

— Залиште його. Мої люди незабаром повернуться з вантажівками. Я покладу його з іншими тілами, які ми завтра викинемо у стічну канаву.

— Халеде, я не хочу бачити тіло Абдулли,— зізнався я.— Ти можеш мені присягнутись, що він загинув?

— Валла! — відповів він.

— А я хочу його побачити,— сказала мені Карла.— Але ти не мусиш іти зі мною.

Скрізь разом, ніколи окремо,— але інколи ви двоє робите те, що мусить робити лише один.

— Я піду,— вирішив я, уже почуваючись погано.— Я піду.

Халед повів нас крізь художню залу до головної їдальні. На столі акуратно було покладено чотири тіла — так наче безхатченки спали разом на вулиці.

Я одразу ж помітив Абдуллу, бо його довге чорне волосся звисало з краю стола. Я хотів відвернутись. Я хотів утекти. Те красиве обличчя, те левине серце, те полум’я в небі — я не міг бачити його спустошеним і холодним.

Але Карла підійшла до нього, поклала голову на груди і розридалася. Я змусив себе рухатися. Почовгав до столу; провів пальцями по головах мертвих, відчуваючи наче бриз, і взяв Абдуллу за руку.

Його обличчя було суворе, і мене це втішило. Він був у білому, але скрізь проглядалася кров. Рана перетинала його чоло там, де натягнули білий каптур, але горде обличчя, брови, ніс і борода, неначе у літнього короля, були окроплені й залиті червоним.

У нього стріляли і кілька разів проштрикнули ножем, але почервоніле обличчя було без травм.

Всередині мені аж засудомило: його час зупинився! Мої власні нитки часу завібрували, відчувши одну втихомирену струну гармонії.

Боліло бачити відсутність подиху, життя, любові. Було важко дивитися на тіло чоловіка, якого вже колись оплакував.

Карла правильно змусила нас плакати. «Якщо не попрощаєшся,— колись сказав мені один ірландський поет,— то вже ніколи цього не зробиш». І нам знадобилося багато часу, щоб попрощатися.

Нарешті я відпустив мертву руку, і разом з нею рухнула і легенда про цього чоловіка. Кожен, хто нас залишає, також залишає незаповнений простір. Карла повернулася зі мною на веранду, вже заспокоївшись, але зажурена: знала, що всередині нас обох порожня печера — печера, яка знову і знову затягатиме нас у розпач і спогади.