Грегорі Робертс - Тінь гори

— Я хвилююся через вас,— відповів він.— Часто хвилююся. Краєвид з верхівки після небезпечного підйому — це те, чого неможливо досягнути, якщо обрати безпечніший шлях по колу, але він несе більше ризиків. А ви маєте покладатись одне на одного і допомагати одне одному більше, ніж досі. Ви почали підніматися у тіні гори, обоє.

— А ви залізли на всі свої гори, Ідрисе? — поцікавилася Карла.

— Колись я був одружений,— тихо і повільно зізнався він.— Дуже давно. І моя дружина, нехай її душа живе в щасті, була моїм постійним компаньйоном під час духовним пошуків, як і ви одне для одного. Я був би ніким без тих речей, які ми віднайшли разом. А тепер я сам підіймаюсь у тіні гори.

— Ви ніколи не самі, Ідрисе,— запевнила Карла.— Усі, хто вас знає, носять усередині якусь часточку вас.

Він стиха розсміявся.

— Ти нагадуєш її мені, Карло. А ти, Ліне, нагадуєш мене самого в іншому житті. Знаєте, я не завжди був пацифістом. Ніколи не відмовляйтеся від свого кохання одне до одного. Ніколи не зупиняйте пошуки миру всередині себе.

Він мовчки розвернувся і попрямував назад до табору.

Повернулися нічні звуки, і десь далеко пробив дзвін на залізничній станції. Карла мовчала, вдивляючись у листяні тіні, в яких зник Ідрис.

— Нам з тобою потрібно попрацювати над деякими речами, якщо хочемо зробити все правильно,— мовила вона, повертаючись до мене, а очі зеленіли під місячним світлом.— Я хочу бодай раз зробити все правильно.

— А я гадав, у нас уже й так усе правильно.

— Ми лише почали,— посміхнулася вона, сонно потягуючись і підсовуючись ближче.— Кілька отаких місяців тут — і ми все зробимо правильно.

Вона раптом відсунулась і почала ритись у своїх речах, аж поки не знайшла листа, якого зберігала для мене.

— Це найбільш вдалий час для листа в тіні гори,— вирішила вона, віддаючи мені листа і знову зручненько вмощуючись поряд.

Вона прегарно позіхнула, заплющила очі й заснула. Я розгорнув листа на одну сторінку. Він був від Близнюка Джорджа. Я прочитав його у полум’ї смолоскипа.

Агов, друже, це я, Близнюк, повідомляю тебе, що ми зі Скорпіоном ще не знайшли гуру, який його прокляв, але й досі не полишаємо пошуків. Ми були в Карнатаці, на горі, потім у Бенгалії, а десь посередині мені стало зле, я дуже погано почуваюсь, але не можу підвести Скорпіона, тож ми продовжуємо пошуки. Лише хотів, щоб той, кому небайдуже до мене, знав: якщо я раптом не повернуся, я ні про що не жалкую, бо люблю своє життя та свого друга Скорпіона.

Я відклав листа і міцно обійняв Карлу, поки вона глибоко не заснула в моїх обіймах, але сам я досить довго не міг стулити очей.

Я думав про чоловіків, які зібралися навколо вогню: Анкіта і Вінсона, Дідьє і Рендалла, які втратили своє кохання, але знову його знайшли, обмінюючись оповідками, кинутими в полум’я як підношення — по одному поліну за раз.

Я думав про Абдуллу, який ніколи не втрачав своєї віри, але майже завжди був сам. Я побачив у темній алеї спогадів Вікрама, такого ж самотнього у час смерті, як і половину свого наркоманського життя.

Я думав про Навіна, знаючи, що він був закоханий у Діву Девнані, але спостерігав за нею крізь стіну шпичаків під назвою «пристойне суспільство».

Я думав про Ахмеда з «Будинку стилю», який повторював під час кожного небезпечного гоління, що все своє життя пристрасно кохав одну-єдину жінку, але їхні родини роз’єднали закоханих, і Ахмед не бачив її з дев’ятнадцяти років.

Я думав про самотнього Ідриса, і про самотнього Хадербгая, і про самотнього Тарика, і про самотнього Назіра, і про самотню Кавіту, без Лайзи, та про всіх інших, які жили і помирали на самоті, але завжди закохані чи з вірою в кохання.

Диво полягає в тому, що кохання таки знаходить нас, хай як це дивно, доленосно і містично. Диво — це навіть якщо ми ніколи його не зустрінемо, навіть якщо кохання занадто довго чекає на крилах мрій, навіть якщо кохання не стукає у двері й не залишає повідомлення і не вкладає в наші руки квітів, усе одно так багато людей ніколи не перестають вірити!

Коханці занадто сильно закохані, тож їм не потрібна віра. Люди, які не знають кохання, але ніколи не перестають вірити,— це святі любові, які підтримують саме існування кохання у садах віри.

Я глянув на Карлу, яка дихала в мої груди. Вона здригнулась у закутку свого сну. Я приголублював її, доки її дихання знову не перетворилося на мою персональну музику спокою.

І я подякував Долі, чи зорям, чи помилкам, чи хорошим вчинкам, що подарували цей чудовий спокій, коли Карла поряд зі мною. І я нарешті заснув, під тим півмісяцем — срібним кубком, що лив зорі в наші сни в тіні гори.