Грегорі Робертс - Тінь гори

Я вже бував на його місці — безтямним м’ясом, залишеним на милість світу. Я прикликав знайомого вуличного торговця і заплатив, щоб той запхав росіянина у таксі й завіз у лікарню.

Дідьє ще й досі приймав похвали і гарно розплачувався за втручання в роботу «Леопольда». Я повернувся до столика, виглядаючи третього росіянина: то були шалені роки, тож з власного досвіду я знав, що цілком доцільно розглядати можливість присутності третього росіянина.

— А третій є? — сідаючи, поцікавивсь я в Олега.

Витерши рота серветкою, він обернувся до мене, чесно дивлячись мені в очі.

— Якби був ще й третій росіянин,— мовив він,— то мене б тут не було. Усі бояться росіян. Навіть росіяни бояться своїх. Я ж росіянин. Можеш мені повірити.

— Чому Скорпіон тебе звільнив?

— Слухай. Він твій друг...

— Він ще й навіжений. Розповідай.

— Ну, він мов з’їхав з котушок після прокляття, яке наклав на нього якийсь святий. Я би просто вбив людину, яка посміла мене проклясти, або змусив забрати свої прокльони назад. Але ж я росіянин, а ми бачимо речі в іншому світлі.

— То що сталося?

— Мій колишній бос — твій друг — найняв дегустаторів.

— Дегустаторів?

— А ти зустрічав колись дегустатора?

— Ні, Олеже, але ти зустрічав.

— Індійські хлопчики. Гарні дітлахи. Вони куштують його їжу, аби пересвідчитись у тому, що вона не отруєна.

Я знав, що в орлиному гнізді Скорпіона справи йдуть поганенько. Близнюк уже звертався до мене. Я несерйозно сприйняв Скорпіонову одержимість прокляттям. Якщо Олег каже правду, то Скорпіон вскочив у халепу. Він був хорошою людиною в поганій ситуації, а саме тоді й мають втручатися друзі.

Але в моїй кишені була адреса Конкенона, а в «Леопольді» потрібно було згаяти час, чекаючи до півночі, тож я забув про горе-товариша.

— То ти сам пішов, чи звільнили?

— Я заявив, що не дозволю дітлахам куштувати його їжу,— розповів він.— І запропонував робити це самому. Я завжди голодний. Але він погано сприйняв критику. Він звільнив нас обох.

— А хто заплатив вам, щоб ви прийшли сюди й заварили кашу?

— Заплатили не мені, а йому, — сказав Олег.— Попросив випити разом востаннє. Я погодився, сподіваючись, що це буде наша остання зустріч. А потім, дорогою сюди, він каже мені, що отримав одне замовлення — наклепати якомусь французові в барі.

— І ти вирішив приєднатися?

— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.

— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.

— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?

Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.

— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.

— Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію.

— Що?

— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.

Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.

Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.

Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.

— То ти без роботи? — перепитав я.

— Так. А ти щось пропонуєш?

— Робота на три-чотири години.

— Коли починати?

— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.

— Що мені треба робити?

— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.

— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.

— У будинок,— сказав я.

— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?

— Бо люди всередині не дуже мене люблять.

— Чому?

— А тобі не начхати?

— Це не головне.

— А що головне?

— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.

— А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся?

— А нас можуть убити?

— А тобі не начхати?

— Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися.

— Не думаю.

— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.

— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.

— Гаразд, то скільки там буде людей?

— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.

— А до яких національностей належать інші двоє?

— Якого біса ти питаєш?