Грегорі Робертс - Тінь гори

Так чи так, над нашим столом нависало не гарненьке зображення. Узагалі-то, воно нависало наді мною.

— Як ти можеш сидіти біля цього брудного збоченця ? — запитав мене чоловік.

— Це називається сила тяжіння,— пояснив я.— Перевір це поняття, коли матимеш вільний час.

Здоровань обернувся до Дідьє.

— Мене від тебе нудить! — просичав він.

— Ще ні,— відповів Дідьє.— Але може і знудити.

— А може, щось станеться з твоїм обличчям? — сказав здоровило, ворухнувши щелепою завбільшки з лопату.

— Обережно,— попередив я.— У мого хлопця лиха вдача.

— Пішов ти,— випалив велет.

Трохи далі стояв ще один чоловік. Я залишив його на задньому плані та сфокусувався на приплюснутому місяці над нашим столом.

— Знаєш, що ми робимо з такими, як ти, у Ленінграді? — запитав здоровань у Дідьє.

— Те саме, що й у будь-якому іншому місці,— спокійно мовив Дідьє, поклавши руку в кишеню піджака й відхиляючись на своєму стільці.— Доки ми вас не зупиняємо.

Ленінград. Росіяни. Я ризикнув глянути на другого типа, який стояв за кілька кроків від нас. Його коротке каштанове волосся було трохи скуйовджене, світло-зелені очі сяяли, а емоційний рот легко розтягувався в посмішку. Чоловік тримав великі пальці в петлях своїх побляклих джинсів.

Він був стрункіший і швидший за свого друга, і набагато спокійніший. Це перетворювало його на найнебезпечнішу людину в кімнаті, за винятком Дідьє, бо всі інші, включно зі мною, нервували набагато більше. Чоловік глянув мені прямо у вічі й душевно посміхнувся.

Я звернув погляд на його приятеля, який своєю головою затуляв кілька горішніх ліхтарів.

— Покажи мені, що ти можеш,— заверещав високий росіянин, ляскаючи себе в груди.— Бийся зі мною!

Завсідники похапцем звільняли сусідні столики. Високий росіянин відсунув порожні столики та стільці вбік і став на вільне місце, викликаючи Дідьє.

— Іди-но сюди, малюче,— дражнив він.

Дідьє запалив цигарку.

— Двічі мерзота! — завівся високий росіянин.— Гейко і єврей. Єврейський гейко. Найгірший вид гейка.

Офіціанти утворили широке коло. Вони приготувалися втрутитись, якщо сварка переросте в бійку, але ніхто не бажав втручатися першим, щоб не отримати прочуханки від великого розлюченого росіянина.

— Ну ж бо, малюче. Підходь.

— Так і зроблю,— спокійно відповів Дідьє.— Коли закінчу цигарку.

«От дідько»,— подумав я — і зрозумів, що був не єдиним у «Леопольді», хто так подумав. Дідьє задоволено пихкотів, повільно насипаючи купку попелу у своїй скляній попільничці.

Під час мовчанки приятель росіянина швидко підійшов до мене. Він не ховав рук, тримав їх перед собою, вказуючи на стілець біля мене.

Це була хороша ідея. Поки він наближався, я відхилився назад, діставшись до одного з ножів у себе на спині.

— Тут зайнято? — приязно поцікавився він.— Твоєму другові знадобиться ще хвилинка, щоб закінчити свою цигарку, а я краще присяду, якщо ти не проти.

— Це вільна країна, Олеже,— сказав я.— Саме тому я тут живу.

— Дякую,— мовив він, комфортно вмощуючись біля мене.— Агов, не бери до серця, але хіба це не занадто стереотипно? Я росіянин, то звати обов’язково мають Олегом?

Він мав рацію. А коли чоловік має рацію, то від цього не втечеш, навіть коли хочеться штрикнути його в стегно.

— Я — Лін,— повідомив я.— Не певен, що приємно познайомитись.

— Навзаєм,— відповів він.— Олег.

— Ти що — знущаєшся?

Я продовжував триматися за ножа.

— Ні,— розсміявся він.— Мене справді так звати. Олег. А твоєму голубому єврейському товаришу от-от надеруть дупу.

Ми обоє глянули на Дідьє, який пильно досліджував свою цигарку.

— Я ставлю на єврея,— доповів я.

— Справді?

— Я завжди ставлю на єврея.

— Скільки? — запитав Олег, і посмішка пустотливо запалила його очі.

— Усе, що є.

— А це скільки конкретно?

— Десь три тисячі,— порахував я подумки.

— Американських?

— Я не розраховуюся рублями, Олеже. Цигарка майже дотліла. Ти згоден?

— Так,— сказав він, пропонуючи руку.

Я відпустив ножа, потиснув йому руку і знову вхопився за свою зброю. Олег махнув офіціантові. Дідьє майже закінчив палити. Офіціант спантеличено зиркнув повз Олега на мене.

Він був схвильований. Велетень продовжував чекати на Дідьє між столиками. Робота припинилась. Офіціант на ім’я Саїд не розумів, що відбувається. Я кивнув, і він підбіг до нас, не відводячи погляду від кремезного росіянина.

— Я б випив охолодженого пива, будь ласка,— замовив Олег.— І тарілку вашої домашньої смаженої картоплі.