Грегорі Робертс - Тінь гори

— Кавіто,— почав я,— якщо ти хочеш мені щось сказати, то викладай.

— Я б тобі зараз в обличчя плюнула,— сказала вона, поставивши на стола свого келиха.

— То вперед.

— Лайза залишала тебе, щоб бути зі мною, Ліне,— повідомила Кавіта.— Вона трохи зустрічалася з Розанною з художньої галереї, аж поки не спробувала зі мною, але ми були коханками вже кілька місяців. І якби вона пішла до мене раніше, то й досі була б жива.

«Гаразд,— подумав я,— тож тепер ми все знаємо». Яка іронія: Кавіта звинувачує мене в тому, що я думав про Карлу, зустрічаючись із Лайзою, коли Кавіта сама була з Лайзою, поки Лайза зустрічалася зі мною. Ревнощі не мають дзеркала, а образа глуха перед правдою.

— Гаразд, Кавіто,— вирішив я, підводячись.— Я прийшов сюди, щоб розповісти про нещодавню зустріч з неліцензованою маніячкою на ім’я мадам Жу, яка попередила триматися від тебе подалі. Ну, тепер це вже не буде проблемою.

Я вийшов з бару.

— Ліне, будь ласка! — крикнув Дідьє.

Я завів мотоцикла і почав об’їзд: від своїх міняйл до чорного банку і назад. Я об’їхав свої приховані сховки. За кілька годин я поспілкувався з десятками людей, але не міг забути про Лайзу. Милу Лайзу.

Любов — це завжди лотос, де б ти її не знайшов. Якби Лайза знайшла любов чи навіть радість з Кавітою Синг — дівчиною, яка завжди мені подобалась, я б за неї радів.

Невже ми стали настільки чужими, що вона не могла розповісти мені про свої стосунки з Кавітою?

Лайза завжди була непередбачуваною і завжди, принаймні трохи, незрозумілою. Але я піддавався на поцілунки і завжди її підтримував, незважаючи на викрутаси мого милого Водолія. Боліло від усвідомлення, що ми не були досить близькими. І боліло навіть більше від усвідомлення, що Кавіта могла не помилятися щодо того, що Лайза могла б зараз бути живою та щасливою, якби залишила мене раніше заради стосунків з Кавітою: якби я був відвертішим, то, може, вона б теж охоче розповідала правду.

Чесно кажучи, боліло так сильно, що я зрадів, отримавши повідомлення від Таурега. Нагода кілька годин їхати по заторах на зустріч з одним з найнебезпечніших умів цього міста.

Таурег був майстром, який роками працював на компанію Хадербгая, але вже вийшов на пенсію. Він був повноцінним членом ради з правом голосу, але ніколи не приходив на збори, бо у компанії був катом.

Його завданням було забезпечувати поступливість і добувати інформацію. Це була робота, яку багато хто в компанії хотів бачити виконаною, але ніхто, крім Таурега, не бажав виконувати. Але Таурег не став катом через садистські нахили: він лише усвідомив, що має до цього талант.

Він був психіатром фройдистського напрямку в Північній Африці. Ніхто конкретно не знав де саме. Він приїхав до Бомбея і почав працювати в компанії Хадербгая. Він використовував свої навички психіатра, щоб дізнатися про найглибші страхи суб’єкта, а потім посилював ті страхи, аж поки суб’єкт не ламався. Таурег тихенько вихвалявся, що його рівень успіху кращий за справжній психоаналіз Фройда.

Я його не бачив кілька років — від часу його виходу на пенсію і переїзду до Хара. Я чув, що в нього тепер лотерейний кіоск посеред дитячої крамниці іграшок.

Будь-якого іншого дня записка про необхідність зустрічі з ним могла схвилювати мене: Таурег викликав хвилювання. Але того дня радів я чомусь тривожному, бо це відволікало.

Я поїхав на північ, до відносно глухої окраїни Хара. Бомбей розростався так швидко, що Південний Бомбей, мистецьке серце міста, почав перетворюватися на віддалений пульс активності, який бився у більшому серці — північних околицях.

Колись гола земля вже почала заростати новими житловими й комерційними комплексами. З’являлися нові фабрики одягу, творячи собі славу серед будівельного хаосу. Збудовані на скору року брендові крамниці на центральній вулиці змагалися зі збудованими на скору руку фальшиво-брендовими вуличними кіосками, що відбивались у яскравих вікнах брендових крамниць, які вони, власне, й копіювали.

Я проїжджав повз будинки й торговельні комплекси, що були наполовину збудовані, але вже розпродані, немов сама надія нарешті знайшла собі прихисток. І довгі лінії повзучого транспорту залатали ті клаптики надії на акрах амбіцій; запруджені автомобілями вулиці простягалися, неначе шрами на обличчі й чолі істоти, яка до нашого втручання була Землею.

Будинок Таурега був великий і сучасний — справжнє марокканське палаццо. Темношкірий чоловік, який відчинив двері, був схожий на бородатого професора — вченого, який неуважно шукав окуляри, що тим часом сиділи у нього на голові.