Грегорі Робертс - Тінь гори

Лайза.

Він задивився на гральне поле, аж м’язи на щелепі заграли, хоча очі залишились ідеально спокійні. Студенти університету грали в крикет, буцали футбольного м’яча, сиділи групками, робили кульбіти і просто танцювали.

Лайза.

— Ти був її братом-рахі,— мовив я.— Вона ніколи мені цього не казала.

— Ідуть великі зміни,— сказав Абдулла, переводячи на мене погляд.— Наступна наша зустріч може відбутися на моєму похороні. Поцілуй мене, як брат, і молися, щоб Аллах простив мої гріхи.

Він поцілував мене в щоку, прошепотів прощання і граційно шмигнув у потік студентів, що лилися крізь арку.

Поля, оточені довгою гостроверхою огорожею, здавалися великою зеленою сіткою, яку накинуло сонце, щоб зловити блискучі молоді уми. Мої очі шукали Вінсона і Ранвей у дальньому кутку парку, але їх там не було.

Коли я дістався свого мотоцикла, то Абдулла вже зник. Це було опівдні, й він не схотів пояснювати, чому зі мною зустрічався. Тоді я не відав, коли і як ми знову зустрінемось.

Я повернувся до району причалу Сассуна й до крамниці сталі Вікранта. Я показав відомому виробнику ножів дві частини меча, якого заповів мені Хадербгай.

Система переговорів у Вікранта була така: почати з найдешевшого рішення, продати тобі його, а потім викрити в ньому якийсь фатальний недолік. Це, звісно ж, вело до наступного найдешевшого рішення і наступного важкого продажу, наступного фатального недоліку, наступного рішення і наступного фатального недоліку.

Упродовж років я намагався зразу вивести Вікранта на дуже дороге рішення з відсутністю фатальних недоліків, але, на жаль, це було неможливо.

— Вікранте, невже нам знову потрібно проходити всі етапи? Може, ти просто зараз зробиш мені люкс-пропозицію? Мені справді начхати, скільки все це коштуватиме. І це дійсно нервує, чоловіче.

— Як і все інше в житті,— заявив майстер ножів,— є вдалий спосіб і невдалий спосіб дратувати.

— Га?

— Справді. Я от, наприклад, професійно дратую. Ця моя особливість — невід’ємна моя частина. Але ти — ти дратуєш без усіляких на те причин.

— Ні, не дратую.

— Ти навіть зараз мене дратуєш, поки ми розмовляємо.

— Іди до біса, Вікранте. Ти полагодиш меча чи ні?

Він почав пильно обдивлятися меча, намагаючись не посміхатися.

— Я зроблю це,— вирішив він.— Але лише якщо сам усе вирішуватиму. Руків’я має фатальний недолік. Третьосортне рішення.

— Чудово. Починай.

— Ні,— заявив він, тримаючи меча в руках.— Ти мусиш зрозуміти. Якщо я відремонтую його на власний розсуд, то ця зброя ніколи не зламається і перетвориться на супутника Часу, але цей меч уже не буде тим мечем, який пращури Хадербгая несли в битву. Він буде інакшим на вигляд та інакшим на дотик. Його душа буде іншою.

— Розумію.

— Ти хочеш зберегти історію,— запитав майстер ножів, дозволивши собі посмішку,— чи хочеш, щоб історія зберегла тебе?

— Потішний ти чоловік, Вікранте. Я хочу зберегти меча. Це неначе довіра, і я не можу бути певним, що хтось наступний відремонтує його, якщо зброя знову зламається. Вікранте, зроби люксову версію. Нехай він буде вічним, і перероби, але не показуй, поки не закінчиш, гаразд? Це мене засмучує.

— Меч чи віра?

— І те, і те.

— Тгик, Шантараме.

— Гаразд. І дякую за повідомлення про Лайзу, яке ти надіслав Дідьє. Багато означало.

— Вона була гарною дівчиною,— зітхнув він, махаючи на прощання.— Відійшла в краще місце, друже.

— Краще місце,— посміхнувся я, роздумуючи про те, що ми вважаємо кращим будь-яке життя, окрім нашого.

Я уникав кращих місць і увесь день зустрічався з валютниками й вуличними продавцями, від фонтана Флори, Пойнту і до мангрових заростей Колаба-Бек-Бей.

Я слухав усі гангстерські плітки, які переповідали китайці по всій території, занотовував усі числа й оцінки міняйл, порівнював їх із записами Дідьє, дізнався, ким були основні хижаки, які ресторани нас впускали, а які не хотіли й бачити, як часто копи вимагали грошей, кому можна було довіряти, скільки коштував кожен квадратний фут чорного ринку Колаби.

Криміналітет, звісно ж, платить, інакше ніхто б цього не робив. Криміналітет зазвичай платить швидше, а може й краще за Волл-Стріт. Але на Волл-Стріт є копи. І копи були моєю останньою зупинкою на шляху до нетрищ, щоб відвідати Діву з Навіном.

Блискавичний Диліп вказав на стілець, коли я зайшов до його кабінету.

— Навіть не думай сідати на бісовий стілець,— сказав він.— Чого тобі в біса треба?