Грегорі Робертс - Тінь гори

Він мене оглядав, згадуючи останнє побиття і сподіваючись побачити кульгавість.

— Блискавичний-джі,— ввічливо почав я.— Я лише хочу дізнатися, чи ще й досі можу давати хабарі тобі, тепер, коли став фрілансером, чи треба буде йти до молодшого інспектора Патила. Ти мені підходиш більше, бо молодший інспектор Патил може бути справжньою скалкою в дупі. Але якщо ти йому це скажеш, то я все заперечуватиму.

Констеблі розреготалися. Блискавичний Диліп на них витріщився.

— Киньте цього вилупка в нижній барак,— звернувся до копів він, розвалившись у дверях.— І вибийте йому мозок.

Вони припинили сміятись і почали рухатись до мене.

— Жартую,— розреготався Блискавичний Диліп, піднявши руку, щоб зупинити своїх людей.— Жартую.

Копи сміялись. Я теж сміявся. Це було дуже кумедно, по-своєму.

— П’ять відсотків,— запропонував я.

— Сім з половиною,— кинув у відповідь Блискавичний Диліп.— І я поставлю для тебе стілець під час наступних відвідин нижнього бараку.

Копи сміялись. Я теж сміявся, бо я б йому й десять відсотків заплатив.

— Згода. Ти жорстко торгуєшся, Блискавичний-джі. Ти не просто так одружився з жінкою з марварі.

Марварі — це торгівці з Раджастану в північній Індії. Вони отримали репутацію майстерних бізнесменів і неабияких ділків. Дружина Блискавичного Диліпа мала репутацію жінки, яка витрачала гроші швидше, ніж Блискавичний міг вибити їх зі своїх жертв.

Він зиркнув на мене, без задоволення згадуючи свою дружину. Скривився. Кожен садист має власного садиста десь у сутінках. Коли ти знаєш, хто це, то достатньо лише ім’я згадати.

— Вимітайся звідси!

— Дякую, сержанте-джі,— мовив я.

Я пройшов повз копів, які закували й відгамселили мене ще кілька тижнів тому. Вони кивали й доброзичливо посміхалися. Це також було по-своєму кумедно.

Припаркувавшись біля входу в нетрища, я пішов до хати Джонні. Його там не було, тож я завітав до сусідніх хатин, у яких жили Навін і Діва. Як зазвичай, я почув їх до того, як побачив.

— Ти знаєш, що має зробити тут жінка, щоб випорожнитися? — вимагала Діва, коли я дійшов до невеличкого чистого клаптика перед їхніми хатинами.

— Ого, це дуже довга розмова,— зауважив я.— Хіба ви не це з’ясовували минулого разу?

— А ти знаєш, пане Хараб Данда Шантараме? — зажадала вона, використовуючи термін «брудна справа».

— Знаю. Я тут колись жив. І це неправильно.

— Дідько б його вхопив, це неправильно,— сказала Діва, одвертаючись від мене і тицяючи Навіна в груди.— Жінка, наприклад, не може ходити по-великому вдень.

Зібралося кілька людей. Навін і Дідьє стояли перед хатиною Навіна. Діва була з дружиною Джонні — Ситою і трьома дівчатами з навколишніх будинків.

— Я...— спробував Навін.

— Уяви, якби сказали, що ти не можеш хезати увесь день, бо ти чоловік і хтось може побачити, як ти хезаєш. Ти повністю злетиш з котушок, правда ж?

— Я...

— Ну, а нам звеліли саме це, базуючись на статі. А коли нам таки можна піти в туалет, після заходу сонця, то потрібно перелазити каміння і робити це в якомусь нещасному бісовому місці в повній темряві, бо коли взяти смолоскип, хтось може помітити, що ми сидимо!

— Я...

— І жінок ще й домагаються там у темряві. Там тусуються якісь навіжені. Типи, яким усе одно, що в цьому місці повно лайна. Типи, яким це навіть до вподоби. Я не жартую і терпіти цього не буду. Я чекала темряви, щоб сходити в туалет, і більше цього не робитиму. Я забираюся з цього клятого місця, і це означає — сьогодні! Я йду.

Навін роздумував, чи знову сказати «я». Він глянув на Дідьє. Дідьє глянув на мене. Я глянув на прегарний вузол нагорі на бамбуковій опорі.

Почулася колотнеча, і з вузеньких провулків, які використовувалися для того, щоб зрізати шлях, вилетів Джонні.

Він помітив нас і зупинився. Застиг з розтуленим ротом. Руки тримав перед собою, наче стискав у них гілку.

— Що сталося, Джонні? — запитала на маратхі Сита.

— Я... я не можу...

— Джонні, що таке? — запитав я.

Він був напружений, неначе готувався кудись тікати. На його обличчі тривала боротьба. Сита підійшла до свого чоловіка, відвела вбік. За хвилину вона повернулась і покликала Навіна й мене за собою.

Дідьє з дівчатами залишилися з Дівою.

— Що в біса відбувається? — обурилася Діва.— Я йду! Агов? Ви що — забули про це?

Джонні сидів на пластиковому кріслі, глитаючи холодну воду з пляшки.

— Вони всі мертві,— розповідав він.