Грегорі Робертс - Тінь гори

— Твої,— перервав я, піднісши руки на знак капітуляції.— Мої улюблені парфуми — це твій аромат. Ти збіса крута.

— Ну, звісно. Я створена для тебе, а ти створений для мене. Нам обом це відомо.

Морський бриз увірвався до кімнати, повідомляючи про свою присутність шелестінням прозорих шовкових фіранок. Я раптово пригадав, що був у сусідньому номері кілька років тому, навідуючи Лайзу.

Невже я здурів? Чи, може, просто був занадто недолугим, щоб не промовити ті слова, не розповісти Карлі правду про те, що я не розумів її стосунків з Ранджитом, що не знайшов способу розтулити кулака, в якого моє життя затисло спогади про Лайзу живу та думки про неї мертву? Я не хотів бути з Карлою і водночас захлинатися горем. Я хотів бути вільним і належати лише їй. А це могло статися нескоро.

— Лайза була...— почав я.

— Стули рота,— сказала Карла.

Я стулив рота. Вона запалила другий косяк і передала мені. Попрямувала до невеличкого бару, прихопила кілька шматочків льоду з відерця і заповнила новий келих на три чверті.

— Спочатку потрібно покласти льоду,— розповіла вона, повільно наливаючи горілку на лід,— і обережно додати «Щасливої Мері».

Вона зробила ковток.

— Ох,— зітхнула вона.— Уже краще.

Вона довго все обдумувала.

— Це був збіса довгий день,— розповіла вона стелі.

— Карло, що сталося з Ранджитом?

Вона блиснула поглядом з розлюченої частини своєї жіночої божественності. Моє серце похололо в грудях. Вона була надзвичайна.

— Що ти сказав?

Вона скреготнула зубами, неначе напоказ.

— Ти нарешті визирнув крізь полуду своєї туги, щоб запитати мене, через що проходжу я? Якраз такі моменти, Ліне, і додають фразі «Пішов ти» ваги.

— Агов. Раніше я не питав про Ранджита і чому ти його покинула, бо думав, що це очевидно. Він — придурок. Мені просто цікаво, чи було це щось конкретне. Він тобі погрожував?

Карла зареготалася, дуже сильно, і поставила келих. Підійшла до мене.

— Встань, Шантараме,— зажадала вона.

Я підвівся. Вона поклала пальці мені на джинси, схопила за пояс. Підтягнула мене ближче.

— Інколи,— мовила вона, не посміхаючись,— я просто не знаю, що з тобою робити.

У мене було кілька пропозицій, але не вистачило часу їх озвучити. Вона штовхнула мене назад на диван і сіла поруч.

— Для нас минув тиждень по смерті Лайзи,— пояснила вона.— Але для тебе це сталося лише вчора. Я це розумію. Ми всі це розуміємо. І тебе трохи лякає той факт, що ми начебто не доганяємо, як це все важливо.

— Саме так.

— Заткайся. Поцілуй мене.

— Що?

— Поцілуй мене.

Вона обхопила рукою мене за шию і з’єднала наші вуста в ніжному короткому поцілунку, а потім знову відштовхнула мене.

— Розумієш, це не стосується Ранджита і не стосується Лайзи. Я знаю, що твоє серце не може всього цього відпустити, бо знаю тебе і кохаю. Це...

— Ти мене кохаєш?

— Хіба я тільки-но цього не сказала? Я створена для тебе, а ти створений для мене. Я зрозуміла це ще першої секунди, коли побачила тебе на горі.

— Я...

— Але я також знаю всі твої слабкості. У нас є кілька спільних слабкостей, які завжди є добрим стартом для будь-яких стосунків. Але я...

— Стосунків?

— То про що ж ми тут говоримо, Шантараме, як не про нас?

— Я...

— Назад до твоїх слабинок. Ми маємо...

— Ти — моя єдина слабкість, Карло.

— Я — твоя сила. Ну, мені здається, що принаймні її більша частина, на цю мить. Твої слабкості — це те, що ти шмагаєш себе провиною і забруднюєш соромом. Я чекала, поки ти еволюціонуєш, виростеш і переростеш це все.

— Ну...

— Ти прогресуєш,— запевнила вона, зупиняючи мене піднятою рукою.— Це безсумнівно. Але ще далеко. У тебе є проблеми з самооцінкою...

— Недаремні.

— Кумедно. Але все гаразд. Проблеми з самооцінкою? Це запросто. Нічого такого, що ми не зможемо виправити. Я маю вбивчі нахили. Ніхто не ідеальний. Але Лайза померла, і ніяка кількість самобичування її не поверне. Якби це було можливо, то я б допомогла і сама тебе відшмагала. Я й так можу це зробити, якщо ти з цим не покінчиш.

— Гаразд, тільки я трохи втратив нитку розмови.

— Забудь про Лайзу. Принаймні у моїй присутності. Я тільки-но освідчилася тобі. Я ніколи не казала цього жодному іншому чоловікові. Якби ти не був настільки онімілий від провини, то відреагував би якось.

Я поцілував її, вклавши все, що мав, і все, чим був, і все, чого хотів.

— Уже краще,— вирішила вона, знову ніжно мене відштовхуючи.— Цієї миті я вже чекаю не дочекаюся свого коханця, але потребую свого друга, поки чекаю. Забагато подій. Ти маєш про все дізнатися, Шантараме, і почати довіряти. Треба, щоб ти мені вірив, бо зараз я не зможу всього розповісти. Аж поки все не закінчиться.