Грегорі Робертс - Тінь гори

— Ти тут давно?

— Досить давно, щоб з’ясувати найбезпечніший час для відвідин контрольно-пропускного пункту.

— У мене є час освіжитися?

— Тільки швиденько.

Я рвонув нагору до номеру, роздягнувся, прийняв холодний душ, обсох і через шість хвилин знову застібнув жилет.

Я підтюпцем спустився сходами, але хол уже був безлюдний. Світанкове світло у вікнах було настільки ж інтенсивне, як і кімнатне освітлення, світло без тіней.

М’яке шкряботіння порушило тишу. Садівники вже взялися до роботи.

Я вийшов на довгу широку веранду, що розташувалася якраз навпроти відкритої рани газонів, що оточували готель,— рани, яку безперервно намагалися загоїти джунглі.

Семеро робітників уже важко працювали, обрізаючи, проріджуючи й розпорошуючи гербіциди на периметру: урбаністична передова у війні з природою.

Я спостерігав за ними, чекаючи на Горста. Було чути, як джунглі промовляють до вітру. «Дайте нам двадцять п’ять років. Залиште це місце. Повертайтеся за двадцять п’ять років. От побачите. Ми загоїмо увесь цей біль».

— Добре було б, якби кілька таких працювали на мене,— сказав Горст, підходячи до мене.— Моя дівчина має будинок у Нормандії. Він чудовий і все таке, але потребує багато роботи. Кілька таких хлопців миттю з усім упораються.

— Вони тамільці,— зауважив я, дивлячись, як вони кружляють газоном, освітленим росою в повітрі.— Тамільці — наче ірландці. Вони повсюди. Ти зможеш знайти працьовитих тамільців і в Нормандії, якщо добре шукатимеш.

— Як ти знаєш, що вони тамільці? — підозріливо поцікавився Горст.

Я обернувся до нього. Хотілось іще одну філіжанку кави.

— Вони займаються брудною роботою,— пояснив я.

— А так, так,— пирснув він.

Це було не смішно. Я не сміявся. Горст змінив сміх на похмурий погляд.

— З якої, кажеш, ти агенції?

— Я не казав.

— А ти дійсно потайний тип, еге ж?

— Стрілянина — це шпалери. Справжня війна завжди точиться між нами — журналістами.

— Про що ти таке говориш? — нервово запитав Горст.— Я просто запитав, з якої ти агенції, і все.

— От бачиш, якщо ми потоваришуємо і я знайду неймовірну історію, а потім дізнаюся, що ти її вкрав, то муситиму знайти й відлупцювати свого нового друга. А це не дуже добре.

Він скоса на мене глянув. Очі спалахнули.

— «Ройтерз»! — здогадався він.— Лише кретини з цієї агенції такі скупі на інформацію.

Я хотів більше кави. Поруч з’явився Анкіт. Він тримав невелику склянку.

— Я подумав, вам потрібно трохи підкріплення, сер, якщо пробачите таку зухвалість.— мовив Анкіт.— Дорога, якою ви підете сьогодні вранці, не дуже легка.

Я випив уміст склянки, виявивши, що то був херес, і досить добрий.

— Анкіте,— сказав я,— ми щойно породичалися.

— Як скажете, сер,— спокійно відповів Анкіт.

— Агов, ти,— звернувся до Анкіта Горст.— Не міг би дізнатися, будь ласка, чи хтось із цих хлопців має дозвіл на роботу поза межами Шрі-Ланки?

Я підніс руку, зупиняючи відповідь Анкіта.

— Горсте, то ми йдемо, поки ведмеді не прокинулись?

— Ведмеді? — здивувався він, вимовляючи слово якось дивно.— Немає тут ніяких ведмедів. Тут є тигри, а не ведмеді. «Тамільські тигри». Вони абсолютно несамовиті, ці засранці. Вони всі мають капсули смертників на випадок затримання.

— І не кажи.

— Їм, мабуть, не доходить, що такого роду самогубства ще більше підбурюють іншу сторону витурити тамільців за межі країни.

— То ми кудись ідемо?

— Так, так, звісно. Не підпали собі штанців.

— Що?

— Не підпали собі штанців,— грубо повторив він, перетинаючи галявину.

— Ти вже й правила встановлюєш,— пробурмотів я, рушаючи за ним на вулицю.

Бої трохи притихли в Трінкомалі, й хистке припинення вогню панувало вже кілька тижнів. Німецькі співробітники «Der Spiegel» повернулись у свої домашні офіси для інших завдань. Горст був австралійським позаштатним кореспондентом, що залишився тут.

Він чекав на нову історію, яку можна опублікувати без особливої конкуренції. Насправді Горст сподівався, що «Тамільські тигри» розпочнуть наступальну операцію в цьому регіоні та що його вицвіло-блакитні очі першими засвідчать нову війну.

Він був високим, здоровим, високоосвіченим молодиком, закоханим у дівчину, мабуть, хорошу дівчину, яка жила на фермі в Нормандії, і сподівався на продовження війни у Шрі-Ланці. «Журналістика,— сказав медіа-барону Ранджиту одного разу Дідьє,— ліки, що перетворюються на хворобу».

— Ти що — не взяв камери? — запитав Горст після п’ятнадцятихвилинної прогулянки й розмови про нього ж.