Грегорі Робертс - Тінь гори

Ми проїхали три безлюдні пункти, щоразу майже повзучи, а потім раптово прискорюючись. Оминаючи місто, ми менше ніж за годину досягай вигідної берегової точки огляду на Орз-Гіл і готелю «Каслрі».

— Оце удача,— сказав водій, зупиняючи джип на під’їзній доріжці.— Сьогодні вночі одна боллівудська актриса дає шоу для індійських військових. Мабуть, вони не могли відірватися.

— Дякую за допомогу.

— Немає за що,— посміхнувся він.— Нехай Всевишній буде з тобою, товаришу.

— Із тобою.

Джип здав назад на дорогу і помчав геть. Місцеві зв’язкові були мусульманами, індусами та християнами, і всі вони використовували слово «товариш». Мої зв’язкові завжди були ділками з чорного ринку, яким можна було довіряти лише до певної межі. Товариші були чимось новеньким. Було цікаво, які ще сюрпризи підготував мені Санджай. Я повісив на спину наплічника і поглянув на гостроверхі дахи готелю «Каслрі».

Готель був у білому колоніальному стилі, якого так облюбували для себе білі колоністи, коли могли накрасти для себе достатньо золота. Золото в моєму жилеті, закріпленому на грудях, поверталося до цих колоній, і хотілось якнайшвидше його здихатися.

Я зупинився і пригадав усі імена. Контрабандист мав пожити з новим підробленим ім’ям й акцентом хоч деякий час до того, як використати їх на практиці. Як втікач, за чию голову призначена винагорода, я збирав акценти і практикувався якомога частіше.

Я — Джеймс Девіс. Моє ім’я Джеймс Девіс. А може й ні. Я — Джим Девіс. А в дитинстві був Джиммі? Джим Девіс, приємно познайомитися. Ні, прошу, називайте мене Джимом.

Коли я вигадував фальшиве ім’я, якому можна було довіритися, то знаходив і шлях у своє нове життя, яким потрібно було жити деякий час. Війна спростила цю проблему для мого компаньйона, мого зв’язкового, який поїхав у кузові вантажівки. Якщо він не був з людьми, яких любив і яким довіряв, то взагалі втрачав ім’я.

Я піднявся гранітними мощеними сходами, перетнув дерев’яну веранду й постукав по філігранній шибці вхідних дверей. За кілька секунд нічний портьє зі скрипом відчинив двері.

— Девіс,— сказав я, легко перемкнувшись На канадський акцент.— Джим Девіс. Я забронював номер.

Він запросив мене всередину, замикаючи двері, та провів до столу реєстрації, де портьє скопіював паспортні дані в реєстраційну книгу завбільшки десь із половину більярдного столу. Це забрало трохи часу.

— Кухню вже замкнено, сер,— нарешті повідомив черговий, згортаючи книгу по сторінці за раз, неначе застеляючи ліжко.— Зараз у готелі лише кілька гостей. Сезон почнеться лише за три місяці. Але є холодні закуски, і я можу приготувати вам дуже пристойний напій, якщо забажаєте. Наш фірмовий.

Він пройшов через великий готельний хол і ввімкнув лампу біля зручного оббитого льоном дивана. Швидко рухаючись, він знову перетнув кімнату і відчинив двері ванної.

Увімкнув ще одне світло і зняв з рейки рушника.

— Сер, бажаєте освіжитися? — запитав він.

Я хотів їсти й пити. Я не хотів витратити ще півгодини, а може й довше, щоб зробити для золотого жилета схованку в номері. А поки жилет на мені, він у безпеці.

Я взяв рушник, умився і помив руки, а потім присів на диван, де все вже стояло.

— Я взяв на себе сміливість приготувати напій, сер,— мовив портьє, ставлячи переді мною високого келиха.— З кокосом, свіжим лаймом, краплиною імбиру, дрібкою шоколадних пластівців і кількома секретними інгредієнтами. Якщо цей не сподобається, я приготую інший, на ваш вибір.

— Поки що я повністю вам довіряю, пане... можна дізнатися ваше ім’я?

— Анкіт, сер,— відповів я.— Мене звати Анкіт.

— Гарне ім’я. Цілісний. Я — Джим.

— Ви розумієтеся на індійських іменах, сер?

— Я розуміюся на індійських іменах, Анкіте. Ти звідки?

— Яз Бомбея,— розповів він, ставлячи переді мною тацю з сендвічами.— Як і ви.

Він був або моїм зв’язковим у готелі, або ворогом. Я сподівався, що зв’язковим. Сендвічі мали апетитний вигляд.

— Може, присядеш?

— Я не можу,— м’яко сказав він.— Якщо хтось зайде, то це видасться підозрілим. Але все одно дякую. З вами все гаразд?

Він хотів дізнатися, чи не привіз я з собою якісь неприємності. Це було справедливе запитання.

— Усе гаразд,— запевнив я, позбуваючись канадського акценту.— Ми проминули порожні контрольно-пропускні пункти. Нам пощастило. У місто приїхала кінозірка, аби розважити військових.

Він розслабився, дозволивши собі зіпертися на спинку крісла.