Грегорі Робертс - Тінь гори

Він був трохи вищий за мене, худий, приблизно тридцяти п’яти років, з густим сивим волоссям. Мав гострий погляд і був підтягнутий. Я вирішив, що його впевнена граційна манера рухатися з’явилася завдяки боксу чи іншому бойовому мистецтву.

— Я приготував вегетаріанські та звичайні,— розповів він, показуючи на тацю з сендвічами.

— Я такий голодний, що й серветку можу з’їсти. Не проти, якщо я почну?

— Їж! Їж! — звернувся він на хінді.— Я заповню всі прогалини, доки ти заповниш себе, так би мовити.

Я з’їв усе. Коктейль також був добрий. Мій зв’язковий Анкіт — індус із Бомбея, у серці війни між буддистами, мусульманами й іншими індусами, був хорошим господарем і цінним джерелом інформації. Поки я їв, він перерахував усі необхідні вимоги для ролі журналіста на два чи три дні.

— І найголовніше, ти маєш з’являтися на контрольному пункті щодня до обіду, щоб поставили штамп,— завершив він.— Це обов’язково. Якщо ти тут на кілька днів, і вони побачать відсутність хоч одного штампа, то одразу ж затримають. Колись з’являлося почуття, що ти нікому не потрібен?

— Не останнім часом.

— Ну, якщо пропустиш бодай день, і це з’ясують, то відчуєш — як це, коли Всесвіт тебе більше не хоче.

— Дякую, Анкіте. Невже всі у цій війні втратили почуття гумору? Всесвіт мене більше не хоче? Це надзвичайно депресивна думка, тож я наполягаю на ще одному особливому коктейлі, негайно.

— Лише не забувай про штампи,— розсміявся він, повертаючись до маленького бару в зоні відпочинку.

Він кілька разів повертався до бару, здається. Я втратив рахунок після третього разу, бо далі все якось стало однаковим, неначе спостерігати, як той самий листочок пропливає по струмку знову і знову.

Я не був одурманений. Анкіт був збіса добрим барменом, таким, який точно знає, наскільки неп’яним тобі треба бути. Його голос був м’який, добрий і терплячий, хоча з часом я вже нічого не розбирав. Я забув про своє завдання і про санджайську компанію.

Квіти, настільки великі, що я не міг обхопити їх руками, намагалися склепити мені очі. Я повільно провалювався, дрейфуючи у м’яких я пух пелюстках, майже невагомий.

Анкіт говорив.

Я заплющив очі.

Білі квіти стали річкою. Вона несла мене до місця спокою, між деревами, де підбіг собака, несамовитий від радості, й щасливо поклав лапи мені на груди.

— Девісе! — собака почав шкрябати кігтями краєчок сну, намагаючись видерти мене назад у те місце, у те священне місце.— Девісе!

Я розплющив очі. Мене гріла ковдра. Я сидів там само, де й заснув, але Анкіт підклав мені подушку під голову і накрив мене ковдрою. Моя рука ховалась у кишені куртки, тримаючи маленького пістолета. Глибокий вдих дозволив переконатися, що жилет із золотом на місці.

Добре.

Наді мною нависав незнайомець.

Недобре.

— Відійди, друже.

— Звісно, звісно,— сказав чоловік, випростуючись і простягаючи мені руку.— Я — Горст.

— Горсте, і часто ти будиш людей, щоб познайомитися з ними?

Він розреготався. Голосно. Занадто голосно.

— Гаразд, Горсте, зроби мені послугу. Не смійся отак, доки я не вип’ю принаймні дві філіжанки кави.

Він знову розреготався. І реготав довго.

— Ти щось повільно вчишся, ні?

Він знову розреготався. Потім запропонував мені гарячої кави.

Це було надзвичайно. Важко не вподобати людину, яка приносить смачну чорну каву, коли ти був п’яний як чіп лише чотири години тому.

Я на нього поглянув.

Його очі були блакитного кольору, але надто випаленого сонцем. Голова видавалася неприродно великою. Я вирішив, що всьому виною лаймові коктейлі Анкіта, доки не встав і не побачив, що його голова і справді неприродно велика.

— А в тебе здоровецька голова,— заявив я, тиснучи йому руку.— Грав колись у регбі?

— Ні,— розсміявся він.— Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящого капелюха.

— Ні,— погодивсь я.— Не уявляю. Дякую за каву.

Я рушив геть. Сонце ще не зійшло. Я хотів випередити світанок, ідучи до свого номера, і ще трохи поспати.

— Але ж тобі треба з’явитися на контрольному пункті,— нагадав він.— І повір, набагато безпечніше робити це на світанку, а не в будь-який інший час, ja [101] Ja (нім.). — так. .

Я досі був одягнений у бронежилета з поміткою «ПРЕСА». Він запрошував мене як колегу-журналіста. Якщо я маю це зробити, то ліпше з компаньйоном. Більше ніякого сну.

— Ти від кого? — запитав я.

— «Der Spiegel»,— відповів він.— Узагалі-то, я працюю як фрілансер для них. А ти?