Грегорі Робертс - Тінь гори

— Усе добре, Лайзо. Я лише хочу, щоб ти була щаслива.

— Це просто чудово,— сказала вона, усміхаючись крізь густі вії.— Знаєш, я дуже боялася цієї миті.

— Чому? Невже я колись тебе не слухав чи не підтримував?

— Це не те. Усе трохи складніше.

— Як?

— Потрібно взяти до уваги інші аспекти та людей.

— Які саме аспекти, Лайзо? Яких людей?

— Я не хочу заглиблюватись у це зараз.

«Жінки хочуть знати? — подумав я.— Чоловіки теж хочуть знати».

— Ну ж бо, Лайзо...

— Дивись, ти завтра їдеш, і я хочу, щоб ми залишалися щасливими після сьогоднішньої розмови, гаразд?

— Ну, якщо ти так хочеш.

— Хочу. Я щаслива, Ліне, і не хочу цього псувати.

— Я швидко повернуся, за тиждень чи трохи більше, і тоді ми продовжимо розмову. Хай яка буде потрібна допомога, ти її отримаєш. Якщо ти хочеш нове житло, я це влаштую й оплачу оренду на рік. Будь-що. Не хвилюйся.

— Ти справді еволюціонував, знаєш,— з жалем зауважила вона.

— Порівняно з чим ?

— Порівняно з тим, з ким я колись познайомилася,— сказала вона.

Лайза глянула на мене з виразом, який спочатку важко було зрозуміти, але потім усе прояснилося. Це була ніжність; та ніжність, яку ми бережемо лише для дорогих друзів.

— Ти пам’ятаєш наш перший поцілунок? — запитала вона.

— Афганська церква. За нами гналися. Нас мало не арештували.

— З’ясуймо,— запропонувала вона, сідаючи навпроти мене,— наскільки добре ми запам’ятаємо наш останній поцілунок.

Вона поцілувала мене, але поцілунок розчинився у шепоті, а ми почали розмовляти, лежачи разом у темряві, доки буря не пом’якшала й не вгамувалася. Коли Лайза заснула, я встав і спакував речі для ранкової подорожі залізницею.

Я склав зброю, набої, довгі ножі, деякі паспорти й кілька пачок з грошима, що лежали у відділенні, прихованому в задній частині важкого комоду. Я залишив трохи грошей для Лайзи — у верхній шухляді, де вона б їх точно знайшла.

Коли все було готове, я підійшов до вікна і сів у плетене крісло, куплене для неї, досить високе, щоб можна було бачити вулицю.

Останній самотній продавець чаю пройшов під вікном, ніжно дзенькаючи дзвіночком на своєму велосипеді, щоб привернути увагу сонних нічних сторожів. Потрохи те дзеленчання стихло, доки вулиця не поринула в тишу.

Усі орбіти життя того сонця — серця Долі. Ранджит, Вікрам, Деніс Сплячий Баба, Навін Едеїр, Абдулла, Санджай, Діва Девнані, Дідьє, Джонні Сигар, Конкенон, Вінсон, Ранвей, Скорпіон, Близнюк, Шрі-Ланка, Лайза: мої думки, неначе мандрівники, пливли від моря до моря, за однією зіркою на чорнильно-чорному небі — Карлою.

Лайза ще й досі спала, коли я пішов на світанку. Ходою щирого каяття я підійшов до стоянки таксі. Моя тінь, наче веселий собака, стрибала у жовтому ранку. Сонний таксист неохоче прийняв подвійну плату. Порожні вулиці, якими ми їхали, були яскраві й очищені світлом.

Вокзал, цей бомбейський язичницький храм, штовхав носіїв, пасажирів і вантажі у переходи переломних наслідків, де кожне місце цінне, кожне місце важливе, кожне місце істотне для чиєїсь долі.

І коли нарешті під’їхав «Мадраський експрес», моє вікно оживило міські вулиці від пофарбованого дощем передмістя й аж до лінії зелених гір і долин поза сірим голодом міста.

Знову і знову, знову і знову змінювався ритм потяга. Я почувався добре, погано і добре водночас. Серце ставило запитання, а голова віддавала наказ.

Шрі-Ланка — це ризик. Щодо цього Лайза не помилялась. Але Абдулла поговорив із Санджаєм, виборюючи мою свободу в обмін на це завдання, яке я обіцяв виконати. І одне завдання, як і п’ятдесят попередніх, це невелика ціна за легкий вихід з компанії.

Я радів за Лайзу, радів, що вона звільнилася від нас, якщо і справді таке було її бажання. Я і досі хвилювався за неї, але мав починати звикати, що вона пішла: вона пішла, а я на військовому потязі.

Лайза знайшла свою правду, а я знайшов свою. Я й досі кохав Карлу і не міг кохати нікого іншого.

Не мало жодного значення, які інтриги плела Карла з Ранджитом чи без нього. Не мало значення, що вона одружилася з іншим чи що намагалася покохати когось іншого. І не мало значення, якщо ми могли бути лише друзями. Я кохав її. Навіки.

Я почувався добре й погано водночас: від добра мене відділяло одне погане завдання.

Знову і знову співали колеса потяга, знову і знову, знову і знову, поки господарства, поля й міста мрій пролітали повз моє вікно, доповнені далекими горами з туманною накидкою із залишків тогорічного дощу.