Грегорі Робертс - Тінь гори

У цей свій згубний, та водночас і добрий спосіб вона намагалася сказати, що ми з Карлою створені одне для одного, що обриси Карли пасують до моїх шрамів. Правда чи ні, боляче чи ні, це було неважливо, бо ті хвилини не належали Карлі або мені: вони належали Лайзі.

Внутрішнє падіння й підйом, усе, що ми робимо і ким хочемо стати,— лише наші, як і має бути, і мусить бути. Лайза поринула в спокійну несуперечливу тишу, народжену з рішучості, і вона була там абсолютно сама. Вона була ясна, рішуча, хоробра та сповнена надії.

— Нова ти — це щось надзвичайне,— тихо мовив я.

— Дякую,— лагідно сказала вона.— І нова я розійшлася зі старим тобою і не спатиме з новим тобою в одному ліжку, тож потрібно орендувати десь гостьову спальню для ночівлі.

— Ну,— розсміявся я,— якщо твоє тепер через це не опинилося під загрозою, то без проблем.

— О ні,— серйозно запевнила Лайза, умощуючись біля мене й поклавши голову мені на груди.— Але я думаю, що коли вже ми розійшлися, але досі живемо під одним дахом, то потрібно скласти кілька правил.

— Ага.

— Як-от коли приходиш до когось переночувати. Нам потрібно мати правила ночівлі.

— Ночівлі? Твоє тепер стає дедалі багатолюднішим.

— Ми можемо повісити знак на вхідних дверях.

— Знак?

— Я про знак, який розумітимемо тільки ми. Ну, щось на зразок садового гнома. Якщо садовий гном стоїть ліворуч від дверей, то один з нас запросив до себе гостя на вечір. Якщо ж він праворуч від дверей, то ніяких гостей.

— У нас немає садового гнома. У нас і саду немає.

— Ми можемо використати ту статуетку кицьки, яку ти так не любиш.

— Я не казав, що не люблю її. Вона мені подобається. Я казав, що вона, здається, не дуже любить мене.

— І тобі доведеться платити за оренду, принаймні найближчі шість місяців.

— Повернімося до нашого котячого сигналу ночівлі,— уточнив я.— Він має стояти ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч. І тобі доведеться платити за оренду.

— Лайзо, оренду вже проплачено на рік наперед.

— Ні, я маю на увазі мою частину за гостьову кімнату. Я потім заплачу ринкову ставку. Обіцяю. Але всі мої заощадження вкладені в наступну виставку, і зараз навіть копієчки зайвої немає. Тож я не зможу платити тобі принаймні шість місяців.

— Забудь про це.

— Ні, справді, я наполягаю на оплаті,— сказала вона, штовхаючи мене в ребра.

— Забудь про це.

Вона знову мене пхнула.

— Здаюсь. Я дозволю тобі заплатити.

— І... мені потрібен аванс ,— додала вона.

— Аванс?

— Так.

— Лайзо, ти ж на мене не працюєш.

— Так, але я ненавиджу слово «позика». Воно звучить, наче скавчання собаки, коли йому боляче. Тож я вирішила, що відтепер проситиму про аванс, коли треба буде позичити грошей. Це надихає набагато більше.

— Розширене мислення.

— Але я не зможу платити за їжу, електрику, телефон і пральню ще деякий час. Кожна копієчка мого авансу буде вкладена у справу.

— Ясно.

— Я наполягаю на оплаті й цього всього, коли матиму вдосталь вільних коштів зі свого наступного авансу.

— Добре.

— І мені потрібен автомобіль, але про це ми можемо поговорити після твого повернення.

— Звісно. Це всі домашні правила?

— Є ще одна річ.

— Слухаю.

— Я не знаю. У плані...

— Слухаю.

— Я більше не куховаритиму,— сказала вона, стиснувши вуста й випнувши верхню губу.

За ці два роки вона куховарила тричі, й навряд чи ті страви можна було назвати смачними.

— Гаразд.

— Якщо сказати правду, то я просто ненавиджу куховарити. Я терпіти цього не можу. Я робила це лише для того, щоб догодити тобі. Щоразу це було неначе справжнє пекло, від початку і до кінця. Я цього більше не робитиму. Пробач, але тепер буде так, навіть коли ми станемо просто сусідами.

— Гаразд.

— Не хочу тебе образити, але не плекай жодних надій. Зараз у мене їх багато, бо це частина мого перетворення, і я намагаюся їх притлумити, доки вони не стали...

— Образами?

— Саме так! О Господи, я почуваюся набагато краще. А ти?

— Я почуваюся нормально.

— Так? Справді? Для мене це важливо. Я не хочу тягнути жодної провини чи сорому у своє тепер. Важливо, аби ти дозволив мені це зробити і добре почувався при цьому.

Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії. Невеличка частина мене обурилася, що Лайза так багато вимагає і забирає від тієї крихти, яка залишилася від наших стосунків. Але більша частина мене завжди передбачала й очікувала, хоч як тихенько і неохоче, що одного дня ми розійдемось і, мабуть, залишимося тільки зі жменькою добра. А ще була Карла, завжди була Карла. Я не мав права чорнити хвилинку щастя Лайзи. Добро — це лише половина правди, а правда — лише половина історії.