— Тобі не подобаються кораблі?
— Мені не подобається влада — чи на суходолі, чи на морі.
— Влада?
— Влада. Абсолютна влада. Закон моря.
— Ти про капітана?
— Будь-якого капітана. Думаю, що «Баунті» [99] Британський корабель 18-го століття, відомий завдяки заколотові на ньому, який призвів до утворення поселення на острові Піткерн.
був останнім вільним кораблем.
Біля стояків, до яких було прив’язано вантажі, почали активно буркотіти пасажири. Люди почали підніматися. Ми побачили фігури, які рухалися з боку в бік між скупченнями тіней.
— Що вони роблять?
— Вони передають капсули з ціанідом тим, хто їх хоче.
— Люди таке роблять?
— І часто, взагалі-то.
— Знаєш, Махму, у питаннях моралі ти цілковитий невіглас.
— Ти хочеш суїцидальну капсулу, поки їх ще роздають?
— Бачиш, про що я?
— То хочеш її чи ні?
— Я швидше стану битися і верещати аж до кінця, але все одно дякую.
Хвилювання на палубі зросло ще більше. Старший помічник судна підійшов до лівого борту разом з кількома членами філіппінської команди. Вони дістали мотузяні драбини й почали їх розгортати за бортом.
— Спустися донизу і прихопи свої речі,— мовив Махму.— Я чекатиму на тебе біля драбин.
Я пробрався через відносно порожній правий борт судна до каюти екіпажу.
Загорнувши невеликого пістолета і коробку з набоями у поліетилен, я обмотав їх стрічкою та запхав до наплічника. Зняв куртку і джемпер, натягнув приховану армійську розгрузку і знову одягнувся.
У розгрузці було двадцять кілограмів золота і двадцять вісім чистих паспортів. Доклавши трохи зусиль, я застебнув її і трохи потупцював по кабіні, щоб призвичаїтись рухатися з додатковою вагою.
На ліжку лежав розгорнений зошит. Я намагався написати нове оповідання. Випробовував себе новою важкою темою. Вона була про щасливих людей у щасливому місці, які займалися щасливими речами. Писалося мені важко.
Я згріб зошита, ручку і все інше, що лежало на ліжку, до наплічника і повернувся до дверей. Потягнувся до вимикача світла — і помітив своє відображення у дзеркалі, вмонтованому у двері.
Нерозсудлива правда подорожей до інших далеких країн і культур — це те, що інколи ти просто крутишся разом з гральними костями. Доля як гід може вести будь-якого мандрівника, у будь-яку мить подорожі, у лабіринти навчання і любові чи в лабіринти небезпеки і тривоги. І кожен мандрівник упізнає ці моменти у дзеркалі — останній довгий погляд на власне відображення, перш ніж сказати: «Гаразд, поїхали».
Я вимкнув світло і повернувся на палубу.
Люди стояли в чергах біля драбин. Старший помічник тихцем скомандував, і нелегали почали спускатися.
Я човгав уперед, останній у черзі. Член екіпажу роздавав рятувальні жилети і допомагав їх зафіксувати.
Махму стояв біля нього.
— Візьми й мого,— сказав він, коли моряк припасував на мене жилет.
Наші очі зустрілися. Він знав, що коли б я опинився у воді, то один жилет міг і не втримати двадцять додаткових кілограмів золота на моєму тілі.
Моряк віддав мені й другого жилета, а потім вручив щось невелике й металеве і підштовхнув уперед.
— Що це? — запитав я, коли ми з Махму відійшли від переповненого борту.
— Це клацальник,— пояснив він.
То була дитяча іграшка, зроблена з двох шматків олова, що при натисканні видавала звук клац-клац. Я натиснув.
Клац-клац.
— Коли опинишся у воді,— радив Махму,— то залишайся на місці. Тримайся ближче до інших.
— Інших?
— Човен повернеться до корабля,— провадив він,— і корабель кружлятиме навколо вас на відстані одного клацання чи трохи далі, доки ми не отримаємо сигнал відбою.
— Одне клацання чи трохи далі?
— Коли побачиш чи почуєш що-небудь, то скористайся клацальником, аби дати знати про своє місцеперебування. Більшість людей тримають їх у зубах, щоб не загубити.
Він потягнувся, узяв клацальника і притримав його зубами. Мій клацальник мав форму рожевої бабки. Махму дивився на мене з рожевою бабкою в роті та відсилав у море.
— Це з фільму,— розповів він, передаючи мені клацальника.— Здається, він має назву «Найдовша війна».
— «Найдовший день».
— Так, саме цей. Ти його бачив?
— Так. А ти?
— Ні. А що?
— Думаю, тобі варто глянути. Дякую за все, Махму. Було приємно з тобою плавати, навіть попри те, що я не люблю морських подорожей.
— Навзаєм. Якщо наткнешся на кремезну тридцятирічну дівчину, десь під метр шістдесят п’ять, одягнену в небесно-блакитний гіджаб, не показуй їй маленького пістолета.
Читать дальше