Грегорі Робертс - Тінь гори

Він теж зіперся на квадратний валун, торкаючись мене плечем. Ми обоє поглянули на лісову завісу, а потім він поклав голову на камінь, щоб було зручніше спостерігати за неспокійним небом.

Я теж відкинувся на камінь, піднімаючи обличчя на хмарні лани, зорані штормом.

— Я не можу піти, Ліне,— зітхнув він.— Ми були б гарною командою, це правда, але я не можу піти.

— Хлопець Тарик.

— Так. Він — племінник Хадербгая і моя відповідальність.

— Але чому? Ти ніколи не пояснював.

На його обличчі з’явилася м’яка сумна посмішка, яка відображала спогади про гіркий крах, що згодом привів до успіху.

— Хадербгай урятував мені життя,— нарешті мовив Абдулла.— Я був молодим іранським солдатом, який утікав від війни з Іраком. І потрапив у халепу в Бомбеї. Хадербгай втрутився. Я не розумів, чому всемогутній дон вирішив урятувати мене від загибелі, яку накликали мої гордощі й норов.

Він був зовсім близько біля мене, але голос звучав наче здалеку, десь аж з-за валунів.

— Коли він викликав мене до себе на аудієнцію, та розповів, що питання вже врегульоване, і запевнив, що небезпека зникла, а я запитав, як можу відплатити за все це,— провадив Абдулла.— Хадербгай довго посміхався. Ти дуже добре знаєш цю посмішку, Ліне, брате.

— Знаю. Ще й досі інколи її відчуваю.

— А потім він змусив мене пролити власну кров своїм же ножем і присягнутися на тій крові берегти його племінника Тарика, і якщо буде така необхідність, то навіть віддати за хлопчину життя, поки ми обоє будемо на цьому світі.

— Він був майстром угод з дияволом.

— О так,— тихо промовив Абдулла, поки ми сиділи, дивлячись один на одного.— Але саме тому я не можу просто забути про те, чим займається Санджай. Є речі, яких ти не розумієш. Речі, про які я не можу тобі розповісти. Але Санджай може накликати вогонь на наші голови, а може й на все місто. Жахливий вогонь. Хлопчина Тарик у небезпеці, і я зроблю все можливе, щоб він залишився у безпеці.

Ми довго мовчки дивились один на одного, не посміхаючись, але все-таки спокійно. Нарешті Абдулла підвівся й ляснув мене по плечу.

— Тобі потрібно буде більше зброї,— сказав він.

— У мене є два пістолети.

— Саме так. Тобі потрібно більше зброї. Залиш це мені.

— У мене достатньо зброї,— запевнив я, починаючи розуміти.

— Залиш це мені.

— Мені не потрібна нова зброя.

— Усім потрібна нова зброя. Навіть арміям потрібна нова зброя, а в армії хороші арсенали. Залиш це мені.

— Давай так. Якщо ти зможеш знайти зброю, яка вкладає людину спати на кілька днів, при цьому їй не шкодячи, то дістань мені таку, з великою кількістю набоїв.

Абдулла зупинився і прошепотів:

— Ліне, буде погано, перш ніж стане добре. Це не жарт. Будь ласка, знай, що я дуже високо ціную твоє мовчання, мовчання дружби, бо знаю, який це смертельний ризик, якщо Санджай пронюхає. Готуйся до війни, тим більше, якщо її зневажаєш.

— Гаразд, Абдулло, гаразд.

— Ходімо до Халеда,— вирішив він, ідучи до краю плато.

— То тепер уже можна турбувати його маленьке щастя , так? — сказав я, прямуючи за ним.

— Ти вже не входиш до родини, Ліне, брате,— тихо мовив Абдулла, коли я теж підійшов до краю плато.— Твоя думка вже не важлива.

Я вдивлявся в його очі, і там був цей вираз: байдужість, що пригасила світло любові та яскравої дружньої довіри; легка зміна в аурі прихильності, коли той, хто залишається, дивиться в очі тому, який іде геть.

Я знайшов домівку, розбиту домівку в санджайській компанії, але її брама зачинилася назавжди. Я любив Абдуллу, але любов — це вірність одного, а мій друг ще й досі належав до групи братів і був вірний усім. Саме тому я не одразу йому сказав, саме тому дозволив собі дрейфувати по течії кмітливості Карли та бійцівської навіженості Конкенона.

Я втрачав Абдуллу. Сокирою розлуки я зрубав внутрішнє дерево, яке з’єднувало нас у компанії. І мій друг, у чиїх очах уже проглядала відчуженість, повів нас донизу, а грім обвалився на загрозливе море — затоплене небо.

Біля підніжжя гори Абдулла попрямував геть від долини піщаних будд і протоптаних стежок. Ми йшли лісовою стежкою крізь густі джунглі, а потім побачили обсаджений деревами перехід, що підіймався пологим схилом і закінчувався біля бетонно-дерев’яного чотириповерхового будинку.

Халед вийшов назустріч ще до того, як ми досягай сходів, які вели до просторої веранди на першому поверсі.

Одягнений у просторий жовтий шовковий халат і обвішаний червоними й жовтими квітковими гірляндами, він стояв, поставивши руки в боки.