Николай Дашкиев - Зуби дракона

Ні, Джоші не розумів, йому було тільки дивним, що в Росії син найостаннішого жебрака міг стати ким завгодно, навіть міністром. Але ж то — Росія, далека, й незрозуміла країна, в якій творяться чудеса. В ній добре було б народитися, але… але…

Сагіб зітхав і, здавалося, дивився на старого Джоші з жалісливим співчуттям.

Старий хотів би уникнути цих розмов, які будили в ньому неясні бажання, примушували замислюватися над питаннями, які ще зовсім недавно були цілком зрозумілими. Однак він полюбив російського лікаря, і насамперед тому, що сагіб перший з усієх європейців поставився до нього як до справжньої людини. Навіть щира й м’якосердна рані Марія ніколи не дозволяла собі розмовляти так довго з старим індійцем. Кожне доручення доцента Лаптєва Джоші намагався виконати якнайшвидше і якнайкраще.

Якось вранці сагіб наказав йому однести листа до Навабганджа і принести звідти пляшку дуже цінних ліків. Про це не повинен знати ніхто, крім раджі Сатіапала.

Вони стояли на ґанку палацу, проти вікон невеликого будиночка для хворих. Беручи конверт, Джоші, помітив, що з куща на них позирає той рудий чолов’яга, якого можна було зустріти в найнесподіваніших закутках маєтку. Рудий, напевне, підслухував, бо, помітивши погляд Джоші, одразу ж зник.

Старий хотів попередити російського лікаря, але не знав, чи це потрібно, тому вирішив після повернення з Навабганджа насамперед дізнатися, що то за надто цікава людина.

Період дощів уже закінчувався, і Джоші добрався до рідного селища досить швидко.

Вже без остраху, а з сумирною гідністю посланця значної особи Джоші пішов до табору радянської епідеміологічної експедиції і вручив пакет сивобородому начальникові. Той уважно прочитав послання доцента Лаптєва і сказав:

— Гаразд, можете йти.

— А ліки? — стурбувався Джоші.

— Ліки привезуть.

Довелося скоритися, хоч як це було неприємно. Старий вважав, що він не виконав завдання господаря.

Не гаючи ні хвилини, Джоші попрямував назад. Вік ішов, похнюпивши голову, і думав про те, що йому не довіряють, дарма що він брахман і не вчинить лихого тому, хто поставився до нього добре.

Його роздум урвався несподівано. Одразу ж за селищем, з-під баньяна, який давав притулок калікам в переддень Азарха, вискочило двоє поліцаїв і без зайвих слів скрутили старому руки й ноги. Вони ретельно обшукали його, посадовили на візок і попрямували до садару — районного поліційного управління.

Джоші запевняв, що він ні в чому не винний, благав випестити його, навіть обіцяв поліцаям хабаря, але все це не допомагало. Ті навіть не промовили жодного слова.

А в поліційному управлінні головний начальник одразу ж поставив питання руба: де ті ліки, що їх одержав Джоші від російського лікаря, — вірніше, не ліки, а страшна отрута, яка викликає чуму?

Даремно Джоші присягався, що жодних ліків він не брав і тільки одніс листа, зміст якого йому невідомий. Старого обшукали ще раз і вкинули до льоху.

Джоші зовсім занепав духом. Він розумів тепер, хто був винуватцем лиха, і жалкував, що не викрив рудого ще тоді, коли той крадькома вибирався з маєтку Сатіапала під час зливи першого дня Азарха. Те, як було поставлене питання в поліційному управлінні, схиляло Джоші до думки, що сагібу Лаптєву, а може й сивобородому начальникові загрожує велика небезпека.

Джоші не турбувався про себе. Він, правда, знав, що таке індійська в’язниця. Людина, яка потрапляє до неї, може заздалегідь розпрощатися з життям. Втеча не рятує, бо куди подасться втікач? його знайдуть, і повторне покарання буде ще жорстокішим. Належало чекати, сподіваючись на милосердя несправедливих суддів, скорятися й терпіти. Джоші й вирішив додержуватися цього правила. Але коли під час наступних допитів від нього зажадали розповіді про те, що діється в маєтку Сатіапала та що робить раджа, Джоші зважився на великий риск.

В’язниця, в якій його тримали, мала тільки пишну назву. Насправді це була яма в землі, обладнана досить міцними дверима. В’язнів навіть не вартували, бо жодного випадку втечі досі не було.

Майже всю ніч старий Джоші рив нігтями вузький хід у земляній стіні, пристав, стер до крові нігті, але таки вибрався назовні і чкурнув джунглями до маєтку Сатіапала, не боячись навіть хижих звірів.

Він ішов цілий день, зупиняючись тільки дія того, щоб сяк-так попоїсти та сьорбнути пригорщу води, і пізно ввечері постукав у браму маєтку Сатіапала.

Дверцята відчинилися на диво швидко. За ними стояв Сатіапал, управитель, а трохи поодаль — отой самісінький рудий старикан.