Николай Дашкиев - Зуби дракона

Звичайно, найпростіше було б вийти й зачинити за собою двері. Але Андрієві в груди хлюпнуло гарячою хвилею. Він відчув у собі той запал, ту несамовиту впертість і почуття певності у своїх силах, з якою колись ходив на ведмедя з рогатиною в руках та ножем при боці.

— Лягай! — Андрій простягнув уперед вказівний палець і впевнено пішов на пса. — Лягай!

Собака ще дужче розлютився: як може чужинець не-тільки не тікати, а ще й наказувати! Чи він не чує застережного гарчання?! Чи він не бачить жовтих ікол, які можуть вп’ястися йому в горло?!

— Лягай! — тихіше, але ще впевненіше сказав Андрій, і його наказ злився з різким вигуком Майї: — Лягай, Самум!

І пес, не припиняючи гарчання, повільно ліг. Він люто зиркав на Лаптєва, ладний одразу ж схопитися, і тоді його вже не можна було б спинити.

— Лежи!.. — Андрій підійшов зовсім близько і зупинився, дивлячись просто в суворі карі очі тварини.

Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвертаючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче розуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист хазяйки цього разу непотрібний.

Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:

— Встань!

Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє виконав її автоматично, за звичкою тварини, в якої виробився відповідний рефлекс.

Самум вишкірив зуби; він все ще опирався чужому впливові, та це вже було початком підкорення тварини людині.

— Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.

Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.

— Самум, лишайся!

Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:

— Самум, ходімо! — він підвів тварину до Майї і наказав: — Лягай тут!

Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.

Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:

— Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.

— А я не боюсь! — з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: — Самум!

Собака знехотя підвів голову.

— Самум, до мене!

Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.

— Сядь!

Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.

— Ну, досить сваритися! — з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. — Ти — гарний пес, але ти все-таки тварина. А я — людина. Розумієш — людина!

Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, — зовсім як людина, — заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.

— Який ви сильний! — тихо, з якимось острахом сказала дівчина.

Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здаватися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.

І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невеликій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівався він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмовляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.

Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок багатіїв з книжок, — випещеною, пихатою, неприступною, — з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загальновживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих, кого помічають з обов’язку, а водночас між ними стояла непереборна перепона, глибоке провалля, — таке ж, як і між двома світами в людському суспільстві.

— Я піду… — Андрій обережно підняв голову пса і підвівся. — На добраніч, рані!

Майя переполохалась:

— Куди ж ви, пане Андрію?

— Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати «хінді». Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.