Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

— Це мене гадюка вкусила. Є така невелика жовта гадючка у нас на Корсіці. Її укус — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо, де вона вкусила. Так я взяв ножа й вирізав собі литку.

Офіцер поморщився.

— Що несеш? — спитав він Сергія Миколайовича. Той втупив нерозуміючий погляд в офіцера і, звичайно, не відповів.

— Що несеш, йолопе? — загорланив офіцер.

На цей раз Сергій Миколайович запитально поглянув на Дюеза, який відповів замість нього.

— Сьогодні нам поталанило:.. Ми несемо наш вилов на ринок. У кошику свіжа риба.

— Я питаю не тебе, а його.

— Він не відповість на ваше запитання, пане офіцер.

Офіцер вийняв пістолет з кобури:

— Хай спробує.

Сергій Миколайович мовчки дивився на офіцера, наче не розуміючи, чого від нього вимагають, а Дюез, махнувши рукою, безтурботно посміхнувся, ніби йому було зовсім байдуже, чи вб'ють його товариша, чи ні.

— Я його знаю з дитинства. Він за своє життя не вимовив ще жодного слова. Він народився глухонімим. Зате сіті тягне краще за нас усіх…

Офіцер знову обернувся до італійця:

— Може, тепер ти скажеш, що цей паршивець не глухонімий?

— Я, мовчу, — квапливо відповів той.

— Тоді я можу поспорити, що він прекрасно вміє говорити. Він зараз розповість нам, звідки йде, — куди поспішає, що збирається робити в Трієсті.

Наближалося тяжке випробування. Від недавнього удару прикладом у вухах Сергія Миколайовича гуло. Він не знав, чи покласти свою ношу на землю, чи й далі тримати її на спині… Есесівці з цікавістю дивилися на свого офіцера, який впритул підійшов до рибалки й прицілився йому в лоб.

— Лічитиму до трьох, — сказав він, — якщо не відповіси, підеш на той світ глухонімим. Зрозумів?

Та рибалка, очевидно, нічого не зрозумів. Він мовчав і неспокійно позирав на свого супутника, бачачи, що йому погрожують смертю.

— Раз, — сказав офіцер.

Сергій Миколайович дивився прямо в дуло наведеного на нього пістолета.

— Два!..

«Ех, Сергію, — майнула думка в полковника, — не в свої справи ти поліз…» У вухах гуло ще дужче. Він ясно бачив, як палець з лакованим нігтем ліг на курок, курок подавався туго…

— Він же глухонімий, пане офіцер, — знову пробурмотів Дюез, — од народження жодного слова не сказав… а сіті тягне краще за всіх…

— Три!..

Пролунав постріл. Дюез підстрибнув на місці, викликавши загальний регіт націстів. А Сергій Миколайович, не здригнувшись, і далі стояв собі, наче приріс до землі.

Постріл був провокаційний — стріляв у повітря есесівець, що стояв зліва. І скільки напруження, яка неймовірна зібраність потрібна була Сергієві Миколайовичу для того, щоб не почути цього пострілу. Відверто кажучи, він був готовий до гіршого. Адже міг вистрілити й сам офіцер. А йому треба було тільки мовчати. Мовчати й тим самим врятувати себе й свого товариша Дюеза, якому за ці кілька секунд теж довелося стільки пережити, що він вибухнув задушливим кашлем і відхаркнувся кров'ю. Потім настало полегшення. Гітлерівці перерили в кошику рибу, частину її висипали в кузов грузовика і відпустили їх.

До базару дійшли спокійно.

Дюез раптом виявився непоганим торговцем: він закликав покупців, набивав ціну, божився, лаявся. Сергій Миколайович спочатку з цікавістю дивився на дрібнички, що їх продавали довкола місцеві умільці, на пробки, перетворені у вигадливі фігурки, на дерев'яних козлів, мавп і слонів, на лахміття, яке винесли господині для обміну на продукти. Потім він і сам включився в торгівлю: сів на землю за прилавком, поставив поруч кошик. До нього підходили чомусь усі неквапливі покупці — сідали поруч, довго торгувалися, перебираючи усачів. Сергій Миколайович був тихим, терплячим, лише зрідка непомітно. вставляв фразу, другу. Довго стовбичив біля кошика старенький, поморщений священик. Ще довше сидів молодий парубчак, очевидно робітник. Кошик спорожнів. Можна було рушати назад. Нести порожній кошик стало легше, та на душі Сергія Миколайовича було, як і раніше, важко. Вони поверталися тими самими вулицями, якими йшли сюди. Знову попереду шкандибав Дюез, а за ним понуро брів його супутник.

В одному місці до них знову причепилися гітлерівці, але, очевидно, вони кудись поспішали, а тому тільки обнишпорили кошик і побігли далі.

«Так, нелегко буває Мехті кожного разу, коли він з'являється в Трієсті… Важко, дуже важко… і Мехті, і Васі, і бідолашній Анжеліці…» Тепер Сергій Миколайович розумів це дуже добре.

З явками і зв'язком удалося все налагодити, але відомості про Мехті й Анжеліку були далеко не втішні. Анжеліку тримали в гестапо, її катували. Гітлерівці написали в газеті, ніби вона зізналася в своїй причетності до партизанів, дала багато цінних відомостей. Коли Сергій Миколайович почув про це, він мимохіть посміхнувся. Анжеліці він вірив так само, як вірив собі… Шкода, дуже шкода цю сміливу, прекрасну дівчину, якій очевидно, доведеться померти від страшних тортурів гітлерівців… Щождо Мехті, то про нього в Трієсті нічого не було відомо. Полковникові вдалося тільки з'ясувати, що Мехті в Трієсті нема, і ніхто не знав, де він.