Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Понад добу шукали партизани Михайла. Люди не стуляли очей: вони забиралися в саме лігво ворога, всякими способами добували відомості про товариша. Особливо старався Сільвіо. Проте розшуки нічого не дали.

Після недовгих роздумів Ферреро прийшов до висновку: треба послати людей в Трієст, побачитися з членами трієстинського підпілля, поновити місця явок, зв'язок, а заразом знайти сліди Мехті й дізнатися про долю Анжеліки. Все це міг зробити або ж він сам, або його заступник. Було вирішено, що в Трієст піде полковник, а з ним Анрі Дюез.

Багато чого хотів сказати Ферреро своєму заступникові, до якого звик за цей час, наче до рідного брата, і якого дуже полюбив. І ось вони прощалися. Мовчки стояли один перед одним. Ферреро дивився на полковника, немов бажаючи назавжди зберегти в пам'яті рідні риси його обличчя. По суті Сергієві ще не так і багато років. Сорок. Але як же він постарів за той час, що вони прожили разом. Сріблиться жорстка щетина на неголеному обличчі, мішки під уважними, трохи стомленими очима… Те саме думає полковник, мовчки прощаючись з своїм командиром. «Рано зістарівся ти, Луїджі. Що таке п'ятдесят років?.. Знаю, тобі дуже важко, друже мій. Мені теж важко… Прощай, Луїджі…»

Луїджі кусав сивого вуса, дивлячись услід Сергієві й Дюезу. Круто доводиться Луїджі. Нема Анжеліки. Кудись зник Мехті. Чи повернуться Сергій та Анрі?.. Ферреро стояв на дорозі, як могутній дуб з обрубаними гілками…

Південно-східною околицею Трієста йшло двоє людей. Обоє були в дуже поношених рибальських робах з грубого брезенту. Попереду, трохи накульгуючи, шкандибав сухорлявий рибалка з гостреньким і жовчним лицем, а за кілька кроків позаду, зігнувшись під вагою великого плетеного кошика, повного свіжих усачів, ішов його супутник. Одяг на них був ще мокрий і вкритий рибною лускою, від них тхнуло морем і рибою. Вони простували в напрямі ринку, а слідом за ними брели голодні коти. Той, що йшов попереду, був Анрі Дюез, за ним ступав Сергій Миколайович.

Все здавалося рожевим у промінні ранкового сонця. Сергій Миколайович понуро йшов за Дюезом, згинаючись під вагою своєї ноші. Попереду повільно повзла його тінь, а чоловікові здавалося, що то не його, а чужа… Він виразно чув своєрідний гомін міста й старався не оглядатися, коли мимо проходили патрулі. Він, Сергій Любимов, зараз рибалка, глухонімий…

З триповерхового облупленого будинку націсти вивели закривавленого чоловіка, він упав, Його потягли бруківкою до грузовика. Сергій Миколайович чув, як хрипів, стікаючи кров'ю, чоловік і як несамовито кричали троє його дітей — два хлопчики, років десяти й восьми, і дівчинка, трохи менша.

Та Сергій Миколайович не повинен чути цього, адже він глухонімий…

Троє гітлерівців залишились охороняти будинок, а решта, взявши свою напівживу жертву за ноги, кинули її в машину і поїхали вниз, до центра міста. Діти плачучи побігли за машиною. Той, що біг попереду, спіткнувся, з усього розгону вдарився об каміння бруку, крикнув од болю. Брат і сестра підвели його. Вони зупинились, дивлячись услід машині, що повезла їхнього батька. Навколо запала тиша, чути було лише схлипування дітей. Дівчинка раз по раз витирала брудною долонею сльози, розмазуючи їх по щоках.

Сергій Миколайович відчув, як заграли м'язи його рук, і піймав себе на-тому, що вій випростався, наче й не ніс на спині важкого кошика, повного риби. Дюез, мов нічого й не було, трохи накульгуючи, ішов собі, незворушно посмоктуючи глиняну люльку. Сергій Миколайович знову згорбився й почимчикував за товаришем, скоса поглядаючи на свою довгу тінь збоку.

Промчало кілька машин. Зненацька одна з них загальмувала біля Сергія Миколайовича.

— Стій! — вигукнув офіцер, що вийшов з кабіни грузовика. З кузова вискочило кілька есесівців-та італійських солдатів.

Сергій Миколайович не зупинився, але сильний удар прикладом автомата у бік змусив його похитнутися.

Дюез обернувся, побачив, що його товариша взяли в кільце, і, кульгаючи ще дужче, подибав до есесівців.

— Чим він завинив перед вами? — спитав він у офіцера, виймаючи з рота люльку й по-старечому відкопилюючи нижню губу.

Офіцер, очевидно, вважав нижчим своєї гідності давати йому відповідь. Обернувшись до свого сусіда, він спитав:

— Хто цей кульгавий?

— Присягаюсь головою, — рішуче сказав один з італійців, — що цей суб'єкт зовсім не кульгавий.

Дюез зрозумів, що не можна гаяти й секунди. Спокійно нагнувшись, він підняв ліву штанину, мовчки показуючи есесівцям ногу з вирізаною литкою, і почав байдуже, навіть з деяким задоволенням розповідати: