Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Йому страшенно хотілося повернутися назад, до Мехті, але Мехті мав рацію: удвох вони не змогли б утекти від німців. І все-таки як він міг залишити друга самого? Вася, мабуть, повернувся б назад, коли б гострий біль, що пронизував ногу, не змусив його сісти на землю. Він поповз у напрямі лісу. Стрілянина не вщухала ще кілька хвилин, а потім настала тиша…

… Зрозумівши, що по них уже не стріляють, німці зачекали кілька хвилин і почали обережно підповзати до каменя, з-за якого щойно гриміли постріли.

Однак ні за цим, ні за іншим каменем вони нікого не знайшли. Залишалося вважати, що вони зробили свою справу: дорога звідси була тільки одна — в кручу, а коли б навіть кіт зірвався з цієї кручі, то й він не лишився б живим.

Все-таки німці порадились і вирішили дочекатися світанку, щоб, спустившись в урвище, підібрати трупи й доставити їх у Трієст.

Але трупів вони не знайшли.

Вася зміг дістатися до штабу бригади тільки пізно ввечері, та й то лише за допомогою місцевих селян.

Поки лікар промивав його рану, хлопець досить плутано розповідав Сергієві Миколайовичу і Ферреро, які стояли у нього в головах, про все, що трапилося з ними.

Вася був стомлений і вимучений, та причиною цього був не біль у нозі, а все пережите за ці два дні. З ним не було Анжеліки, яку він покинув у руках німців, не було Мехті.

Все це скидалося на жахливий, безглуздий сон, і Васі хотілося прокинутись, одігнати від себе страхітливий кошмар… Одначе кошмар цей був дійсністю, і від нього не сховатися, не втекти.

Вася зліг. Потім він почав вигукувати щось незрозуміле, і весь час торочив, що він не хотів кидати Мехті, не хотів!..

— У нього гарячка, — сказав лікар Сергієві Миколайовичу й Ферреро.

— Добре, що йому не розповіли про невдачу з кінотеатром…

— Так, помилка за помилкою… — з гіркотою прошепотів полковник.

Він постояв трохи, похнюпивши голову, але одразу ж, ніби пригадавши щось, випростався і вже звичайним голосом, до якого так усі звикли в бригаді, звернувся до Ферреро:

— Треба негайно послати людей на розшуки Мехті. Я піду з ними.

— Ні, полковнику, тут потрібна людина, яка знає кожен камінь. З ними піду я. А ти, про всяк випадок, лишайся тут, — заперечив Ферреро.

Сергій Миколайович відповів не одразу, йому важко було залишатися, і, відверто кажучи, здавалося, що сам він зробить це краще, ніж будь-хто інший, але Ферреро справді знав тут кожен горбочок.

— Ви ось що… — намагаючись стримати хвилювання, заговорив, нарешті, Сергій Миколайович. — Ви пошукайте як слід… Коли ж не знайдете, то зв'яжіться з товаришем П., — хай він розвідає про долю Михайла й Анжеліки. Ох, чи не накоїв він бува чого, гаряча голова!..

— Я все зроблю, — хитнув головою Ферреро.

Через десять хвилин велика група озброєних партизанів спускалася гірським плаєм. Їх вів Ферреро.

Іти виявилося важче, ніж він думав. Скрізь були німці, і доводилося раз у раз звертати вбік, заглиблюватися в ліс. Насилу дісталися вони до кручі, де Мехті нещодавно вів нерівний бій з фашистами. Ґудзики від солдатських шинелей, пробиті кулями каски — все говорило про те, що Мехті знищив чимало фашистів. Земля біля кручі була вкрита осколками гранат і каміння.

«Так, важко йому було, дуже важко», думав кожен.

До Ферреро підійшов здоровань-болгарин.

— Там, внизу, сліди німецьких чобіт, — сказав він.

Ферреро пожвавішав.

— А Михайло теж був у німецьких чоботях!

— Там багато слідів, — похмуро сказав болгарин.

Гілки карликових сосен були понівечені: хтось хапався за них, скочуючись вниз по схилу…

Ферреро велів обнишпорити весь яр. Та ось партизани побачили Сільвіо, що видирався до них. Судячи з того, як він поспішав, відчувалося, що в юнака важливі новини, його ще вночі послали до селянки-зв'язкової, у якої ночувала група Мехті перед тим, як іти в Трієст.

— Що? — нетерпляче спитав Ферреро, коли Сільвіо, засапавшись, зупинився перед ним.

— Живий… живий Михайло! — радісно вигукнув Сільвіо. — ^- Він був там, переодягся, узяв свій етюдник і одразу ж пішов.

— Куди пішов? — перебив його Ферреро.

— Як не куди? До нас у табір.

— Але ж у нас його немає!

Партизани спантеличено перезирнулися. Хтось висловив здогад:

— А що як Михайло у німців? Він же міг не знати, що кругом німці!

Командир промовчав.

Дальші розшуки нічого не дали. Ферреро був невтомний, він посилав партизанів по одному, по два в зайняті німцями села: могло ж статися, що Михайло прийняв новий бій і був тяжко поранений. І щоразу, коли послані повертались із звісткою, що Михайла немає в селі і ідо селяни не чули, щоб його схопили німці, Ферреро в душі радів: для нього було б жорстоким ударом, коли б Мехті потрапив до рук німців.