Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

У відповідь йому запропонували підняти трубку і подзвонити управителеві. Він мав повідомити про свій терміновий від'їзд до Венеції.

Мехті увімкнув телефон і простягнув Росселіні трубку.

— Але мені не треба до Венеції! — запротестував Росселіні.

Мехті підняв пістолет.

Росселіні сів, узяв трубку і, виждавши трохи, почав набирати номер.

— Стійте! — зупинив його Мехті. — Ви не те набираєте.

Узявши в нього трубку, Мехті сам набрав потрібний номер.

— Говоріть!

І Росселіні, не зводячи переляканих очей з дула пістолета, повідомив управителя про свій терміновий від'їзд. Скоряючись новому наказу, він додав, що підписав деякі документи, по яких слід видати продовольство в першу чергу.

Коли телефонна розмова була закінчена, Росселіні, позеленілий від страху, обернувся до Мехті.

— Я викопав ваш наказ. Що ви тепер збираєтесь зі мною робити?

— Це залежить від того, як ви поводитиметесь. Росселіні покірно підвівся:

— Що. від мене вимагається?

— Насамперед одімкніть сейф.

— Сейф у мене в кабінеті.

— Я проведу вас туди.

У коридорі Росселіні повернув до кімнати покоївки.

— Назад! — владно окликнув його Мехті. Йому вривався терпець. — Перестаньте корчити дурня. Ось ваш кабінет.

Анжеліка не лишила в сейфі жодного аркушика паперу, все забрала з собою.

— Що ще? — ослаблим голосом спитав Росселіні. Він зовсім розкис.

— А тепер дозвольте зв'язати вас, — лагідно сказав Мехті.

Росселіні безсило опустився на диван. Вони підняли його, зв'язаного, зійшли вниз і вийшли через чорний хід у двір, замкнувши на замки всі двері зсередини, щоб у дім не можна було пробратися. В машині було тіснувато, і зв'язаного Росселіні довелося покласти між переднім та заднім сидінням.

Мехті сам відчинив ворота. За ними нікого не було. Почувши вибух, солдати пішли за ріг.

Сільвіо вивів машину з двору і звернув ліворуч, на бруківку. Позаду, над містом, стояла зловісна заграва.

Незабаром місто потонуло в пітьмі. Попереду вгадувались обриси гірських верховин.

Секретні документи Росселіні Мехті вручив зв'язковому товариша П., а самого Росселіні вирішено було відвезти до партизанів, попередньо взявши в нього підписані наряди на кілька машин продовольства з далеких ферм. Наряди були підписані на ім'я начальника німецької каральної частини. Від зв'язкового Мехті і його супутники дізналися, що частина ця розгромлена, і тепер дороги знову перебувають під контролем партизанів. Давно вже друзі не раділи так, як цієї ночі!

Донька Олександра Ніколича захотіла піти з ними. Вона з запалом розповідала про те, що вміє робити:

— Я пратиму, варитиму… Я все можу!

Її вирішили взяти з собою в гори, до партизанів.

Перший, хто зустрів Мехті в бригаді, був Сергій Миколайович. І, як звичайно, по всьому загону передавалася звістка: Михайло повернувся, Михайло тут!

«Так ось він який! — похмуро думав Росселіні, дивлячись на Мехті, зовсім не схожого на того, яким він був лише кілька годин тому. — Зовсім хлопчисько! Бач, як червоніє, коли його хвалять! А я ж так тремтів перед ним… Здатися такому простакові — от йолоп! А тепер усьому кінець. Живим мені звідси не вибратись!»

Росселіні не помилився. Після суду, на якому його звинуватили в прислужництві німцям і в зраді батьківщині, Росселіні повісили.

Наступного дня в заздалегідь обране село прибув цілий караван машин з продовольством. Звільненими дорогами до партизанів ішли селяни з кошиками на головах, глеками, великими пакунками.

Запона, що прикривала вхід, була відхилена, і в намет падало світло.

Ферреро й Сергій Миколайович сиділи один проти одного за гарним письмовим столиком, застеленим тоненьким малиновим сукном. Стіл був розкладний; партизани, що відали господарством бригади, ухитрилися вмостити його на одному з возів, перед тим як покинути віллу трієстинського фабриканта, де раніше був штаб.

У командира останнім часом почав псуватися зір, і він тепер писав в окулярах, почеплених на самий кінчик носа. Скельця були підібрані наспіх, і командир під час роботи мусив надівати окуляри так, щоб, схиляючись над паперами, дивитися крізь скельця, а підводячи голову, — поверх окулярів.

Тричі підкресливши одну з цифр, Ферреро похмуро глянув на полковника, чекаючи, поки той закінчить свої підрахунки.

Коли б хто-небудь побачив Ферреро в цю мить, то, очевидно, вирішив би, що перед ним мирний, уже старіючий бухгалтер, який усе життя просидів за товстими конторськими книгами, а не один з найсміливіших і найрішучіших командирів найиебезпечнішого для фашистів партизанського з'єднання.