Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Ферреро вичікувально поглянув на Мехті.

— По-перше, — відповів Мехті, — я не певен, що ті, хто розстрілює угорців, не розстрілюють зараз і руських. А по-друге… Ось послухай… Я був ще хлопчиком, коли в нас почали створювати перші колгоспи. Нелегко було тоді Радянській владі. Куркулі зрозуміли, що їм кінець, і зовсім озвіріли! Вони стріляли в тих, хто вирішив жити по-новому!.. Та радянські люди не злякалися, не спасували перед труднощами: вони стали тільки прозорливіші, пильніші й безпощадніші. І зуміли очистити країну від ворожої нечисті. Боротьба до переможного кінця! До останньої краплі крові. Тільки так!..

Слова Мехті пролупали, як сувора присяга. До нього підійшов схвильований Ферреро; йому, мабуть, багато дечого хотілося сказати Мехті, але він тільки мовчки обняв його.

Маркос Дабі, дивлячись прямо в очі командирові, сказав:

— Прости нас, командире. Ми погарячилися. Прости.

Ферреро посміхнувся. Пролунали глухі голоси:

— Не треба обижатися, командире.

— Тобі віримо.

— Не про тебе йшла мова…

Заглушивши голоси угорців, Ферреро різко скомандував:

— Ну, коли так… Розібрати зброю! Мехті підійшов до стіни, нагнувся, узяв з піраміди карабін і подав його Маркосу.

— Візьми, — лагідно сказав він.

Маркос рішуче простягнув руку і, взявши карабін, поцілував його ложе.

Угорці стрепенулися. Мехті почав розбирати піраміду, вручаючи кожному з угорців його зброю, патронташ, сумку. Рухи його були проворні, легкі, веселі.

— Ось так, — задоволено крякнув Ферреро. — 1 щоб я бачив це востаннє!

Коли він повернувся до намету, Сергій Миколайович усе ще сидів над аркушами паперу.

Ферреро сперся руками на стіл і нагнувся до полковника.

— В сусідніх частинах розстріляли угорців, — майже пошепки сказав він.

Полковник мимохіть подався вперед:

— Хто розстріляв?

— Вказівки виходили із штабу корпусу. Завелась там, мабуть, якась нечисть. Ми воюємо, а вони…

Полковник сидів нерухомо, навіть затаїв подих. Після довгих роздумів він сказав:

— Треба з'ясувати, чиїх рук це справа!

— А як?

— Гм… — полковник підвівся з місця. — Ну що ж, воюватимемо далі. А з'ясувати — все-таки з'ясуємо…

Важкою, недоброю була звістка, що її приніс під кінець свого життя угорський юнак Шандор Д'єрдь… Однак нових підтверджень цієї звістки, на щастя, не було. Незабаром радисти прийняли по рації наказ штабу вчинити наскок на віддалену залізницю. Потім прийшла вимога передати звичайні відомості про втрати й наявність боєприпасів.

Нічого особливо тривожного ефір не приносив, а зв'язку з іншими частинами не було: бригада вже довгий час діяла ізольовано й самостійно.

На долю Мехті часто випадали тепер хвилини відпочинку, і він почав працювати над ескізами до картини.

Для роботи він вибирав затишний куточок на краю скелі, з якої добре було видно і галявину з біліючими на ній наметами, і стежки, що губилися в лісових хащах. Він приходив сюди звичайно вранці, сідав на камінь, нашвидку робив в альбомі зарисовки, спересердя перекреслював їх, знову брався за олівець або вугілля, а потім усе це відкладав на бік і думав, думав…

Деталі картини вимальовувалися ще неясно. То Мехті уявлялась весна: тане сніг, в небі пливуть пухнасті хмарини; то осінь — золота, прозора; то літо — з полотна має повіяти сонячною теплінню, пахощами польових квітів… По-різному уявляв Мехті й солдата. Ось він іде прямо на глядача, втомлений, щасливий, з ранцем через плече… Ось присів відпочити на пеньку. Ось лежить у високій траві, поклавши біля себе ранець, закинувши руки за голову… А поблизу — покремсаний ворожий танк… В одному з варіантів — дівчата в яскравих, квітчастих платтях виносили солдатові воду.

Незмінною лишалася «тільки тема картини: солдат повертається після війни додому.

Іноді на скелю прибігав Вася. Він дивився через плече Мехті на малюнок і статечно казав:

— Здорово!

А Мехті видирав з альбома аркуш з малюнком, м'яв його й кидав геть.

Кінець кінцем, Вася; щоб не завдавати собі жалю, перестав заглядати в альбом, а, проходячи повз полотно, на якому ще нічого не було, докірливо насуплювався. Авторитет Мехті, як художника, явно починав хитатися…

Приходила й Анжеліка. Вона рідко коли заглядала в альбом, їй було байдуже, що малює Мехті. Вмостившись віддалік на поваленій сосні, дівчина стежила, як нервово рухається рука Мехті, як змінюється його обличчя… Перед нею був такий Мехті, якого Анжеліка досі майже не знала. Очі його, коли він підводив їх од альбома, ставали темними від незрозумілого їй замішання. Погляд Мехті з уважного, допитливого ставав неуважним, задумливим, а потім загорявся зненацька вогнем натхнення.