Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Знаючи вдачу Маркоса, Ферреро чекав бурхливої розмови чи палкого протесту. Спокійний тон угорця вразив його.

— Чого ви кричите, командире? — глухим від печалі голосом, докірливо сказав Маркос. — Хіба ми тікаємо? Ми йдемо чесно, здаємо зброю. Тільки ось ці речі я залишу при собі. Я їх сам приніс. — Він показав на кремінні пістолети, ручки яких, оздоблені перламутром, виглядали у нього з-за пояса.

— Що… що це? Виходить, ви одверто заявляєте, що злякалися? — здивувався Ферреро.

— Серед нас немає боягузів. Але зоставатися тут нам більше не можна.

Ферреро знову скипів.

— Та ви що, збожеволіли, дідько б вас ухопив? — крикнув він, звертаючись до всіх угорців.

— Ми йдемо, щоб нас не знищили, — відповів за них Маркос.

— Товаришу командир, — втрутився Мехті, — їм хтось сказав, що в одній з партизанських частин минулого тижня таємно розстріляли угорців.

— І нічого розумнішого вони не могли придумати? — перебив його Ферреро.

— Ми не придумали цього, — відказав Маркос. — Нам приніс цю звістку Шандор Д'єрдь, він ніколи не брехав і може підтвердити свої слова, якщо не помер.

Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.

— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.

— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.

Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.

— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.

— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.

— Що він говорив?

Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:

— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…

— Куди далі?

— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.

— Чий наказ?

Лікар ще ближче подався до Ферреро:

— Із штабу корпусу, — прошепотів він.

Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.

— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.

— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…

— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.

Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.

Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.

— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…

Угорці слухали насторожено, з недовірою.

— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?

Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.

— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.

Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:

— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.

Угорці захвилювалися. А командир бригади, простий, суворий, справедливий, стояв перед ними й чекав, що вони скажуть.

Мехті ступив крок до угорців, йому важко було говорити, бо доводилося говорити про себе.

— Ось що, друзі, — сказав він. — Що б ви подумали про мене, коли б я, оклигавши від рани, заподіяної мені зрадником, покинув своїх товаришів? Подумали б, що Михайло — боягуз, що Михайло змалодушничав.

До Мехті підійшов один з угорців — вихрастий молодий хлопець:

— А чи знаєш ти, що я одного разу сам одстрілювався від п'ятдесяти фашистів? І тримався доти, поки не порішив усіх?

— Усі знають про це, — сказав Мехті.

— Отож. Та й інші наші хлопці не відсиджувались по землянках! — запально вів далі угорець.

— І це правда, — погодився Мехті.

Ферреро уважно слухав їхню розмову.

— Але що ж нам лишається робити, коли в партизанських бригадах розстрілюють наших братів?

— Командир, по-моєму, сказав уже, що це ворог намагається розбити наше братерство. Наш обов'язок не відступати перед ворогом, а викрити його й знищити!

Молодий угорець задумався і спитав:

— А що б ви зробили, якби раптом ні з того ні з сього хтось почав розстрілювати руських?