Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Старий відчинив двері й пропустив Анжеліку вперед. Вона побачила Росселіні. Він був в окулярах і допитливо дивився на гостю. Це не сподобалось Анжеліці. Та вона вдала, що не помічає прихованої підозри в погляді Росселіні, й вигукнула з докором:

— Ах, синьйоре Росселіні, як довго ви змушуєте чекати себе!

Росселіні поцілував Анжеліці руку. Зберігаючи деяку настороженість, він посміхнувся їй і запросив до маленького круглого столика, на якому стояла ваза з печивом і графин з вином.

— Що з П'єтро? — пильно дивлячись на Анжеліку, спитав Росселіні, коли вони сіли за стіл.

— О, я так засмучена!.. Не минуло й п'ятнадцяти днів після нашого весілля, як бідолашний П'єтро зліг.

— Не дивно, — спокійно вимовив Росселіні.

— Як ви сказали?

— Я кажу — не дивно, що ваш чоловік занедужав. Вік!.. Кгм… скільки це йому стукнуло минулої весни?

Анжеліка, звичайно, знала, скільки старому років, але, зрозумівши, що Росселіні влаштовує їй щось на зразок допиту, вирішила не відповідати.

— А я, правду кажучи, не цікавилась його віком, — вона почервоніла: дружину Фраскіні мало збентежити нагадування про різницю в їхніх роках.

— Он як? — стримано посміхнувся Росселіні, наливаючи вина в бокали. — Ну що ж, вип'ємо за здоров'я мого друга. — Він підняв свій бокал і, почекавши трохи, додав: — І вашого чоловіка… Звичайно, передусім я мав підняти бокал за ваше здоров'я, синьйоро, та хвороба П'єтро змушує мене порушити звичай.

Він ковтнув трохи вина. Гостя справила на господаря приємне враження: вона була і граціозна, і якось мило наївна… Молодість!..

— До речі, яка в нього хвороба? — знову спитав

Росселіні, хоча прекрасно пам'ятав, що старий завжди скаржився йому на печінку.

— П'єтро каже — ви з ним друзі в нещасті. У нього щось з печінкою. — Анжеліка посміхнулася. — Він навіть пожартував якось: «Кожного разу, коли мене мучить печінка, я згадую Ернесто».

Ернесто Росселіні скинув окуляри. Здається, він починав вірити, що перед ним справжня дружина Фраскіні. Він навіть зітхнув з полегшенням. І одразу ж спохватився: треба негайно виправитись: адже він поводився так, що дружина Фраскіні могла образитись. А цього не можна було допустити. Фраскіні все-таки фінансовий король, магнат, мільйонер, «персона грата», а Росселіні живе всього-на-всього з двох заводиків на узбережжі та з невеликих поставок продовольства. Щоправда, Фраскіні іноді щиро дивувався спритності й далекоглядності Росселіні, а проте — хіба їх можна порівнювати?

— Вітаю вас, синьйоро, з таким чоловіком, як П'єтро, — палко вигукнув він, піднімаючи свій бокал. — А його мені хотілося б привітати з такою дружиною.

— Дякую… У П'єтро, до речі, є до вас одна справа. Він нікому не хоче довіритися, крім вас. Справа, як він каже, вигідна; тільки я нічого не зрозуміла. Ваші справи для нас, жінок, завжди залишаться незбагненними! — Анжеліка весело розсміялась. А потім зненацька спохватилася: — Свята Марія! Я, здається, остаточне втратила розум!

— Що трапилося? — занепокоївся Росселіні.

— Я зовсім забула познайомити вас із своїм братом. Він у машині. Знаєте, він тепер служить у німецькій армії й дістав досить солідний чин — майора!..

— О, це непростимо з вашого боку, синьйоро, тримати на вулиці майора німецької армії. — Росселіні протягнув руку до стіни й подзвонив.

— Ви навіть не уявляєте, який він гарний у німецькій формі!

— Ми, італійці, повинні пишатися вашим братом, синьйоро Фраскіні. — Росселіні приклав руку до грудей. — Велика честь для італійця — служити в німецькій армії!

— І знаєте, — по секрету, не без хвастощів сказала Анжеліка, — ад'ютант у брата, хоч і простий солдат, зате справжній німець, чистокровний арієць.

До кімнати ввійшов секретар.

— Запросіть сюди синьйора… — Росселіні обернувся до Анжеліки.

— Антоніо. Він ще надто молодий. Просто Антоніо.

— … синьйора Антоніо і його ад'ютанта.

— Ага, ще ось що. Скажіть шоферові, щоб він поставив машину в дворі, — попросила Анжеліка секретаря. — На вулиці страшенний вітер.

Секретар питально поглянув на господаря.

— Відчини ворота! — коротко наказав Росселіні.

Усе йшло якнайкраще. Сільвіо з машиною заїхав у двір особняка. Васю й Мехті запросили до господи. Майор не захотів узяти з собою ад'ютанта й лишив його внизу.

Коли майор увійшов до кімнати, Росселіні підвівся й рушив йому назустріч.