Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Сільвіо був колись мийником у гаражі одного з багатіїв Трієста: він витирав машини й заправляв їх бензином. Тільки зрідка дозволяли йому після невеликого ремонту випробувати машину… Тоді він сідав за руль і кружляв майданом, що був поблизу… Хоч як він рвався на шоферську роботу — його до неї не допускали. Лише в партизанському загоні Сільвіо довелося одного разу продемонструвати своє вміння водія перед товаришами; і ті захоплювалися вправністю Сільвіо, який промчав небезпечними гірськими кручами. А ось тепер він повинен везти до міста Мехті, разом з ним брати участь у бойовій операції. Сільвіо забув про голод, що мучив його, про всі труднощі й злигодні, які випали на його долю протягом короткого життя. Стоячи на скелі, Сільвіо дивився на високі гори, на блакитне небо, і йому здавалося, що він вищий і дужчий за ці гори. У Франції його називали б Гаврошем… Тут він — Сільвіо.

Група, очолювана Мехті, складалася з чотирьох чоловік: його самого, Васі, Анжеліки й Сільвіо. Вони мали прийти до товариша П., одержати необхідні документи, інструкції й вирушити в Трієст.

Мехті тепло попрощався з партизанами. Ті побажали їм удачі.

До підніжжя Жовтої гори група йшла з загоном, потім звернула вбік. Полковник довго проводжав Мехті поглядом. Потім поквапив свій загін. Сергій Миколайович перестрибував через слизьке каміння, і йому здавалося, що він стрибає через колоди, що стрімко пливуть по ріці. А берегом, десь позаду, біжить Таня, він чує її уривчасте дихання, вона злякано кричить йому вслід: «Сергійку! Сергійку!» А йому легко, хороше, не страшно…

В який раз уже йшов Мехті в Трієст — у місто, де на кожному кроці чигала на нього смерть.

Багато разів йому довелося називати паролі, багато вони залишили позад себе постів, поки добралися до нового явочного пункту товариша П. Тут їм видали документи й одяг.

Васю вразило те, як змінилася Анжеліка. Вона стояла перед ним у темному дорогому довгому платті, в накинутій на плечі пелерині з чорнобурих лисиць, у білих рукавичках. Голову її прикрашала модна зачіска. У своєму новому вбранні вона здавалася Васі чужою, далекою, холодною. Ех, якою близькою й рідною робило Анжеліку її звичайне плаття в зелену клітку, штопане й перештопане, поблякле від частого прання.

Мехті, як завжди, узяв з собою дві офіцерські сумки з вибухівкою. Товариш П. передав Сільвіо машину «фаетон» з відкидним верхом і малопотужним двоциліндровим мотором.

Коли все було старанно перевірено, Мехті вирішив, що можна їхати далі.

Дорога була вибоїста, колеса буксували, але Сільвіо впевнено вів машину. Поруч з ним у формі майора сидів Мехті, на задньому сидінні — Вася й Анжеліка. В машині було томно. Вася мовчав… Він не знав, про що йому говорити з новою Анжелікою. А вона відчувала це й посміхалася від самої згадки про те, скільки їй довелося переміряти платтів і прикрас, як ретельно підшукували їй кольори для манікюру, як учила її стара жінка подавати руку для поцілунку. А ця зачіска! Ні, вона ні за що в світі не носила б таких зачісок! Ох і важко ж бути світською дамою!..

Коли машина вихопилась на рівнину, на пасажирів повіяло морем. Чим ближче вони під'їжджали до Трієста, тим дужчим ставав вітер. Ось, нарешті, й Трієст. Сільвіо знав усі ходи й виходи в цьому місті: тут він народився й виріс. Мехті наказав йому об'їхати Сан-Джусто. Вони вскочили в один із дворів і вибралися звідти через пролом у стіні.

Особняк Ернесто Росселіні в сутінках важко було відрізнити від громіздких будинків, що оточували його. Біля входу в особняк стояли італійські солдати.

Сільвіо вів машину на граничній швидкості й різко загальмував біля під'їзду. Солдати освітили машину. З неї вискочив на брук молодий німець, обійшов машину й відчинив дверцята з боку тротуару. На цей раз перед солдатами з'явилася вродлива молода дама в розкішному одязі. Ніби не помічаючи солдатів, вона рішуче пішла до парадних дверей. Солдати заступили їй дорогу.

Відкинувши гарненьку голівку, Анжеліка здивовано зупинилася перед ними. Солдати зажадали від неї документа. Анжеліка дістала з муфти посвідчення й недбало подала його солдатам.

— Синьйора Фраскіні, — прочитав один із солдатів.

— Із Венеції, — не дивлячись на нього, кинула Анжеліка.

Солдат недовірливо подивився скоса на Анжеліку:

— Ви рідня синьйору Фраскіні?

— Так.

— Але ж уся Італія знає, — втрутився інший солдат, — що у старого Фраскіні нема ні дітей, ні племінниць!

Обличчя першого раптом проясніло: