Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

— Ходімо звідси, Васю… — тихо, тремтячим голосом сказав Мехті. Вася сидів нерухомо, наче статуя. Мехті взяв його руку. Пульс бився ледве-ледве, а все-таки бився… У Васі ще жевріло життя. Та, обережно скинувши з Васі шинелю, Мехті зрозумів, що жити другові недовго. На Васі не було живого місця!

Не можна було гаяти й хвилини. Мехті зайшов у печеру, насилу відсунув убік мотоцикл і повернувся до Васі. Він підняв хлопця на спину і, спотикаючись об трупи, поніс його через печеру. Горбоносий націст голосно стогнав. Та Мехті навіть не оглянувся. Вибравшись з печери, він пішов гірською стежкою.

— Мехті… — почув він раптом кволий голос Васі.

— Васю! — зрадів Мехті. — Васю, я з тобою… Це я, Васю!..

Вася поворушив рукою; зачепив поранене вухо Мехті. Той мало не крикнув від болю.

— Мехті, — повторив Вася. Голос його був усе ще тихим-тихим, але в ньому забриніла радість: — Мехті…

— Тримайся, Васю! Тримайся! Ось скоро прийдемо у якесь село. Підлікуємо. Рана в тебе незначна. Ти просто стомився, Васю…

Голос друга додав Мехті сил і бадьорості. Ще недавно йому здавалося, що він не добереться живим до найближчого села. А тепер він знав: дійде, обов'язково дійде!..

— Мені боляче… — знову заговорив Вася.

— Нічого, Васю, потерпи ще трохи. Скоро проминемо перевал, а там уже й село.

Ніч кінчалася. Мехті поспішав. І раптом він завмер на місці… З-за скелі вийшли два німці, озброєні автоматами. Вони заступили Мехті дорогу. Важко було придумати щось більш образливе: після бою з цілим загоном — здатися двом німцям! Коли б не Вася, Мехті зчепився б з ними. Але Васю кидати не можна…

Мехті мовчки чекав, що робитимуть німці. І в той же час розмірковував: як зробити, щоб і самому не здатися в полон, і Васю не віддати їм на поталу.

Він озирнувся. Праворуч від нього — голі скелі, ліворуч — безодня.

Мехті почав повільно задкувати до безодні. Там, внизу, клубочився голубий туман… Мабуть, вони летітимуть вниз довго-довго. Тут дуже глибоко… Треба впасти так, щоб Вася був зверху. Ще один крок… Останній у житті…

— Товариш! — сказав один з німців.

— Товариш! — повторив другий.

Мехті зупинився й підвів голову. Що це — пастка?

— Не підходьте! — хрипло крикнув він.

Німці зрозуміли, що партизан їм не вірить. Вони поклали на стежку автомати й трохи відійшли назад. Мехті не знав, що й подумати.

— Ми не хочемо воювати проти вас! — сказав німець з єфрейторськими нашивками.

— Геть звідси! — твердо вимовив Мехті.

І вони пішли. Повернулися й пішли стежкою вниз, до гущавини, що зеленіла за скелею.

Мехті довго стежив за ними очима. Потім оглянувся назад і побачив, що внизу клубочився уже не голубий туман, а сірий. Тут було дуже глибоко. І Мехті жахнувся з свого нещодавнього рішення. Хоча, коли б це повторилося ще раз, навряд чи він прийняв би інше.

А німці сиділи в хащах, збентежені, зажурені, мовчазні. Нарешті один з них сказав:

— Байдуже, Еріх! На інше я й не чекав. Нам одразу не повірять. Не ображайся на них.

— Ні, все-таки не везе нам, Ганс, — поскаржився Еріх. — Адже ми скористалися з першого ж випадку, який нам випав! І образливо, коли тобі не вірять…

Звичайно, Ганс має рацію; адже дивно: бути в армії, яка сіє смерть, вогонь і руйнування, і вимагати, щоб тобі одразу так і повірили. Але хіба обидва вони (та й не тільки вони!) хотіли вбивати, руйнувати, палити? Хіба їм потрібна війна? Найтяжчим у житті Еріха був саме той день, коли його одягли в мишастого кольору шинелю і ткнули в руки автомат. В Еріха було таке відчуття, ніби його змусили зрадити все, чим він жив, що любив…

його батько був простим токарем по дереву. 1, як більшість людей, яким не довелося вчитись, він палко мріяв бачити свого сина вченим.

Старий токар пишався тим, що народився й живе у Веймарі — місті, де довго жив великий Вольфганг Гете; він знав напам'ять багато його віршів, а в неділю, одягнувшись у поношений чорний сюртук, надівши котелок, часто водив сина в концертний зал і показував йому орган, якого торкалися руки Баха.

Він подовгу затримувався біля пам'ятників на площах, осаджував Еріха, коли той голосно розмовляв у картинній галереї.

В Еріха була мрія, яка дорого обійшлася і його батькові, і йому_ самому. Батько, щоб дати синові музичну освіту, і вдень і вночі простоював за верстатом, який однотонно хурчав, а син, здобувши цю освіту, зрозумів, що гарного піаніста з нього не вийде.

Еріх добре засвоїв стару, мудру істину: «Краще бути хорошим вантажником, ніж поганим лікарем». І він став настройщиком роялів у рідному місті Веймарі.