Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Скільки роялів пройшло через його руки — деренчливих, зламаних, гундосячих, покритих білою емаллю, чорним лаком, зроблених з червоного дерева!

Він був щасливим, коли повертав їм молодість.

І люди любили Еріха, поважали його, і йому не соромно було дивитися в очі своєму батькові.

Сором за себе, сім'ю, друзів, за свою батьківщину охопив його тоді, коли він почув на вулицях тупіт і улюлюкання штурмовиків, а по радіо крики істеричного божевільного, коли в Німеччині почали спалювати на вогнищах книги, вбивати євреїв, вимагати, щоб люди вчили напам'ять маячню біснуватого з претензійною назвою «Моя боротьба». «Що ж буде далі?» з тривогою питав себе Еріх.

Еріх не був комуністом; росіян бачив уперше, про марксизм мав надто туманне уявлення. Та він був щирою, простою й чесною людиною. І йому здавалося образливим, що їм з Гансом не повірили… Еріх глибоко зітхнув. «Що то поробляє тепер цей поранений партизан?»

А Мехті рушив у дорогу.

Коли він проходив повз автомата, то хотів був узяти одного з них, але подумав, що зараз йому не під силу нести навіть зайву порошинку, і ногою зіпхнув автомати в безодню. Він ішов повільно, втомлено заточувався, зупинявся на кожному кроці й усе виразніше розумів, що далеко не зможе пройти… Нарешті ноги йому підломились, і він сів, обережно опустивши Васю на землю… Мехті не пам'ятав, скільки він сидів отак, у забутті: годину чи дві… Та ось він відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Розплющив очі, обернувся і знову побачив перед собою двох німців. Вони зручніше вкладали Васю на траві.

— А самі ви зможете йти? — співчутливо спитав один із них.

Мехті подивився на нього здивовано. Він поки що нічого не розумів.

— Ви не соромтеся, скажіть. Якщо вам важко йти, то ми понесемо вас по черзі на спині. А на руках нестимемо вашого товариша.

— Я піду сам, — сказав Мехті й спитав недовірливо: — Куди ви поведете нас?

— А ви скажіть, куди вам треба. Всю дорогу вони йшли мовчки.

Це була пора, коли природа насторожено чекає настання ранку. Небо вкривали хмари, але вдалині, на сході, воно починало світліти. Тепер Мехті міг краще розгледіти німців. Васю ніс високий кремезний німець, одягнений у солдатську форму. Другий, той що йшов позад Мехті, був трохи старший і нижчий на зріст. Лице худе, заклопотане, на комірі нашивки єфрейтора.

— Я не стріляв у вас! — сказав єфрейтор. — Ми були послані напасти на вас із тилу. Але ми не стріляли. Ні я, ні він! — єфрейтор кивнув у бік солдата: — Він хороший хлопець. Такі, як він, на сході переходять на бік росіян. А тут важко. Тут — до кого перейдеш?.. — він помовчав. — Мене звати Ганс Ріхтер, а його Еріх Золлінг. Я працював покрівельником, а Еріх — настройщик роялів.

На блідому, змученому обличчі Мехті з'явилася ледве помітна посмішка. Він задумано йшов вузенькою гірською стежиною…

— Я стомився… — раптом кволо промовив Вася.

Мехті здригнувся і звелів єфрейторові зупинитись. Вони обережно опустили Васю на молоду, вологу від роси траву.

— Я піду пошукаю де-небудь води, — сказав Еріх. Він узяв фляги — свою і товаришеву.

— Не барися! — попередив його Ганс.

Еріх пішов. А Ганс, примостившись трохи поодаль, дивився на Мехті й Васю і дивувався в душі з того, як зуміли ці двоє людей перемогти в єдиноборстві два десятки німецьких солдатів. Він пригадав, як вони спускалися на мотоциклі по крутому схилу, як тікали від сліпучого променя прожектора.

Ганс не розумів, про що говорить Мехті з Васею, з їхньої розмови він лише збагнув, що обидва вони — росіяни.

Коли Мехті повертався в бік Ганса, той якось винувато, співчутливо посміхався до нього.

Вася лежав з відкритими очима. Наче крізь тонкий, прозорий серпанок бачив він верховіття сосен, що впиралися в небо. До його зраненого, змарнілого обличчя, на якому запеклася кров, прилип пісок. А великі блакитні очі світилися жагою життя.

— Навіщо ти гримнув на мене там?.. — з докором сказав Вася. Він насилу вимовляв слова.

— Де, Васю?

— Там, біля ями… Коли ми йшли в Трієст…

«Він ніяк не може забути Анжеліки!» з сумовитим здивуванням подумав Мехті. А вголос сказав:

— Так треба було, Васю…

Вася поглянув на нього з таким докором, що Мехті не витримав:

— Прости мені, Васю.

— Коли ти на мене гримнув… я зрозумів… що вона там… — Вася замовк, потім спитав: — Як ти казав?.. «І в орла і в орлиці — вдача орлина»?.. — І знову замовк.

«Васю, Васю!» серцем гукав Мехті, а Вася все відходив од нього, відходив далеко-далеко, і його не можна було зупинити…