Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3

— Має, — сказав генерал. — Те, що в цьому таборі були англосакси, ще більше ускладнює наше становище. — А на запитальний погляд Клосса він додав: — Хіба ви досі не знаєте, що цих полонених розстріляно усіх до одного? Екзекуцію виконано за три години до приходу американців! Їх присипано тоненьким шаром піску, таким тонким, що двадцять солдатів з нашого табору, яких уранці привезли туди машиною, змогли відкопати за п’ять годин п’ятсот трупів.

— Халтурники, правда? — зірвався Клосс. — Я маю на увазі тих, хто так мілко закопував. Ви злоститесь на них, що вони не виявили німецької акуратності, аби гарненько приховати свій злочин, і були ще такі дурні, що дозволили до групи слов’ян пришитися панам англосаксам. До біса поляків і росіян, але ж англійці! І ми лише виграємо завдяки цьому. Он воно що.

— Клосс, — сказав Вільман стримано, — ви не зрозуміли мене. Я засуджую цей злочин.

— Ви завжди засуджували чи тільки з деякого часу?

— Я ніколи не зробив нічого такого, що суперечило б законам ведення війни, ніколи не давав наказів розстрілювати полонених.

Клосс потроху заспокоювався. Він сердився на себе, що дав волю почуттям. Бо ще мить, і він себе викрив би. Жодна небезпека йому не загрожувала внаслідок цього, але тоді вже, напевно, він не знайшов би групенфюрера Вольфа.

“Я витримав п’ять років, — подумав Клосс. — Мушу витримати ще кілька днів”.

— Даруйте, пане генерал, — нерви зраджують.

Вільман батьківським жестом поклав йому на плече руку.

— У нас у всіх нерви негодящі, мій хлопче.

— Наказ про розстріл полонених видав групенфюрер Вольф? — запитав Клосс.

Генерал ствердно кивнув головою.

— Треба дбати про майбутнє цього народу, про майбутнє цієї країни.

— Що ви збираєтесь робити? — запитав Клосс. Він більше не хотів дискутувати.

— Ми невдовзі будемо їм потрібні.— Генерал не відмовлявся від своїх намірів. — Ми їм, а вони — нам.

— Кого ви маєте на оці? — Клосс знав відповідь, але хотів почути її від генерала.

— Їх, — Вільман погордливо показав рукою на вікно, за яким стояв американський солдат з військової поліції. — Американців. І тому, — додав генерал, — нам треба бути… чистими. Треба відмежуватись від таких, як Вольф. Німецький вермахт, — раптом заверещав він, — не розстрілював полонених. То все чинили такі злочинці, як Вольф…

“Адже він сам у це не вірить, — подумав Клосс. — Цим криком він хоче заглушити власне сумління”.

— Я хочу, — провадив далі генерал, — щоб ми видали американцям групенфюрера Вольфа, котрий, за моїми припущеннями, перебуває у цьому таборі. Ми повинні допомогти їм. Проте я вважаю, що це має бути не тільки моє приватне рішення, а думка всього офіцерського корпусу. Що ви скажете на це, Клосс?

— Ви бачили коли-небудь Вольфа? Ви знаєте, який він на вигляд? — Клосс ладен був скористатися будь-якою інформацією. Для цього ж бо він і лишився тут.

— Ні, — відповів генерал. — А що з того?

— А може, ви знаєте, під яким прізвищем чи в якому мундирі він у таборі?

— Уявлення не маю, — відповів генерал. — Але я гадаю, що ми повинні розшукати його спільними зусиллями. І тоді…

— Насамперед треба його знайти.

З розмаху грюкнули двері. Оберст Лойцке повертався зі своєю шахівницею. Жбурнув її на ліжко — очевидно, не пощастило знайти партнера.

— То що, панове, обговорили свої таємниці? Незабаром, мабуть, доведеться видати їх колишньому ворогові. Приїхало двоє піжонів, од яких мені за кілометр смердить розвідкою. Вони вже зібрали всіх офіцерів у залі внизу. Мені доручили сказати вам, що товариство дуже на вас чекає. Вони викликають по черзі — одного вже взяли на допит. Штурмбанфюрера Фаренвірста, якщо я не помиляюсь.

— Ходімо, Клосс, — підвівся Вільман. — Дивні якісь манери в цих американців. їм треба було почати допит з мене — у цьому таборі я маю найвищий офіцерський чин. Правда ж, Клосс?

— Треба було розстріляти мене отам, біля пошти, — кисло втрутився Лойцке. — Тоді вами зацікавилися б у першу чергу. Бо їх насамперед цікавлять убивці.

Приблизно в цей самий час один з американських офіцерів, капітан Карпинський, майже цими самими словами пояснив лейтенантові Луїсу мету їхнього прибуття до табору.

— Мене цікавлять убивці, — сказав він.

Це було відразу після того, як Луїс, ручкаючись з ними, відрекомендувався:

— Другий лейтенант Луїс, тимчасовий начальник цього смітника.

Робертс і Карпинський назвали свої прізвища.