Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3

Потім підвівся, поклав знайдені предмети туди, де вони й лежали, потягнув за край умивальника — він дуже легко став на своє місце.

— Не Райнер сьогодні король полювання, а штандартенфюрер Макс Дібеліус, — сказав він своєму двійнику в дзеркалі. Двійник закліпав до нього маленькими, але майже тверезими очима.

У залі не було нікого — це полегшило справу. Він підійшов до настінного старосвітського телефону, замовив розмову з Варшавою. Службіст Льозе, якому випало чергувати, не спав, відгукнувся майже відразу.

— Шістьох чоловік, — наказав Дібеліус, — якомога швидше, — і поклав трубку на важелі. Він не хотів задовольнити цікавість Льозе й не бажав йому щось розповідати. Нехай думає, що шеф просто боїться вертатися вночі без супроводу.

Графові гості збиралися вже до від’їзду. По черзі підходили до Вонсовського, тиснули йому руку, а він кожному з однаково привабливим усміхом казав, що це він, господар, повинен дякувати за честь, яку зробили йому. Дібеліус умостився в глибокому кріслі біля каміна. Він випростав ноги і гриз незапалену сигару.

— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.

— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.

— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.

— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.

— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…

— Я чудово себе почуваю. Давно так не почував.

— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!

— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.

За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.

— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…

— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.

— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?

— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.

Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.

— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?

— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.

— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?

— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.

— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…

— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.

— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.

Вони почули шум моторів.

— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.

Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.