Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.
Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…
Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…
Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.
А далі все розігралося блискавично. Хтось штовхнув з тротуару візок із овочами просто під колеса машини, машина запетляла, пролунало дві черги з автомата. Тієї ж миті Клосс помітив, як упав водій, а Льозе неприродно скорчився поряд, на сидінні. Клосс вибив шибку, що відділяла його від кабіни, переліз туди саме тоді, коли граната висадила двері в’язничної машини. Ударна хвиля викинула його з кабіни на проїжджу частину, він помітив якогось чоловіка у світлому плащі та жокейці набакир, який, ставши на одне коліно, палив з автомата по кузову машини. Клосс метнувся до нього, й вони зчепилися посеред дороги. І тільки Клосс подумав, що Йому кінець, раптом відчув, що супротивник обм’як. Решта цивільних, що брали участь у нападі на в’язничний фургон, щезли; наполохані стріляниною перехожі поховались у підворіттях, а посередині вулиці лишилися тільки він і чоловік у білому плащі.
— Donnerwetter! Пусти, — зарепетував той по-німецькому.
Тоді Клосс стиснув його ще дужче. Лише за п’ять хвилин прибув “оппель” з охороною. Клосс міг нарешті переконатись, що Райнерові не все вдалося зробити. Щоправда, загинув Вонсовський і ніколи вже нічого не скаже, проте вцілів він, Клосс, і гауптштурмфюрер Льозе, якого тільки поранено.
За дві години Клосс уже зміг принести Льозе до госпіталю свідчення удаваного партизана. Це було справжнє свідчення. Єдине справжнє свідчення у цьому слідстві: молодий чоловік, фольксдойч на послугах поліції та абверу, дістав наказ атакувати з групою в’язничний фургон і трьох застрелити — Вонсовського, Льозе і Клосса. Наказ йому дав оберст Райнер. Але до того, як їхати в госпіталь, щоб показати Льозе це свідчення, Клосс не відмовив собі в приємності. Він потелефонував до ад’ютанта оберста Райнера і попросив доповісти, що обер-лейтенант Клосс за чверть години принесе панові оберсту свідчення схопленого партизана. Та йти туди не довелося. За п’ять хвилин подзвонив уже ад’ютант. Хрипким від хвилювання голосом він повідомив Клоссові, що оберст Райнер щойно пострілом у рот покінчив життя самогубством…
Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.
— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.
Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.
1
Пахло рибою. Кожний подих вітру, теплого й вологого, приносив цей запах знизу, з тісних провулків, де стояли будинки без вікон на фронтонах.
Клосс затримався біля вузьких сходів із пощербленими приступцями, подивився униз на пласкі дахи прибережного району, між якими вряди-годи прозирав клаптик зелені, а потім, вдаючи знудженого туриста, огледівся довкола. Хлопець теж зупинився, не дуже й ховаючись. Він сперся на мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.
Читать дальше