Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— За що, Ваню?

— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…

— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.

— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..

— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?

— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:

— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…

Тася закивала головою:

— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.

— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.

Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.

— Сірятина, та й годі…

— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.

— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…

Тася подивилася на знімок:

— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.

— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!

Тася замислено дивилась у вікно.

— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..

— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.

— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?

— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?

Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.

— Невже… — тихо промовила Тася.

— Що?

Але Тася поклала знімок на стіл:

— Ні… Це мені здалося.

— Що вам здалося?

— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…

Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.

— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим “умільцем живопису”.

— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.

— За художником Єланським…

— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?

— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…

Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.

— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього “художника”, — тоном змовника запропонував Волошин.

Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.

— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.

— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.

— Він!

Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.

— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?

— Це як?

— На животі…

— У… умію.

Волошин заговорив пошепки:

— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того “кам’яного мішка”. Зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.

Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не “по-пластунському”.