Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Професор? — глухо перепитав він. — Дурниця! Він нічого не знайде…

— Ні, знайде! — твердо сказав Джейк. — Але якщо на нас ви можете донести і позбутися нас, то на професора не донесете. А він не заспокоїться, доки не переверне весь монастир. Зрозумійте ж це, князь!.. Ось хто ваш головний ворог, а не ми! Ми друзі, тільки ми можемо допомогти вам…

— Чим? — недовірливо дивлячись на Джейка, спитав старик.

Джейк озирнувся і, не помічаючи навколо себе нікого, крім Кортеца, який поволі підходив до них, стиха вів далі:

— Ми допоможемо вам позбутися цього небезпечного професора раз і назавжди.

— Вбити? — спитав тихо старик.

— Навіщо? — з удаваним жахом вигукнув Джейк. — Нещасний випадок… Винуватих нема, але ж нема і професора.

Старик слухав уже уважніше, похмуро сопучи і ховаючи очі в сивих кущах брів.

Джейк узяв його під руку і повів до воріт, не перестаючи шепотіти.

Того ж дня десь близько третьої години Волошин і “Єланський”, забравшись у церкву Іоанна Предтечі на горбочку проти Кузнецької башти і озброївшись біноклями, стежили за дивною поведінкою Джейка, який виліз на другий ярус фортечної стіни. Цей ярус був споруджений на висоті семи метрів і, мов нескінченний балкон, оперізував фортечні стіни монастиря, поглядаючи на монастирське подвір’я порожніми вікнами без рам…

Джейк просувався вздовж стіни, час від часу визираючи у вікна.

Зненацька зупинившись і визирнувши, Джейк став уважно оглядати вікно, потім помацав підвіконня і зразу ж пішов назад до башти.

— Що воно за маніпуляції? — пробурмотів Руднєв.

— Не розумію, товаришу майор. Чаклує… Видно, щось задумав.

— Але що?..

Джейк спустився вниз, пройшов повз церкву їоанна Предтечі і зник у воротах головного монастирського двору.

Руднєв і Волошин вийшли з свого сховища і піднялися на другий ярус стіни, туди, де щойно “чаклував” Джейк. Волошин рахував:

— Перше… Друге… Десяте! Ось тут він зупинився.

Руднєв уважно оглянув десяте вікно.

— Дивіться, товаришу майор! Помітка крейдою… — Волошин вказав на одну з бурих цеглин “підвіконня”.

— Так, справді, хрестик… — промовив Руднєв, розглядаючи невеличку помітку крейдою. Він озирнувся навколо. — Що це означає?

Відповідь на запитання Руднєв дістав уночі…

Тієї ночі майорові не спалося. Він довго ходив по скрипучій підлозі кімнати Будинку колгоспника і, як звичайно, в думці вів полеміку з постійним своїм співрозмовником — із самим собою. При цьому співрозмовника Руднєв називав “стариком”, хоча йому (тобто самому Руднєву) було всього лише тридцять років.

“Отже, старик, закордонні гості щось задумали. Не умовивши князя-сторожа, Джейк, у дужках Богемський, помчав услід за ким і вже на ходу продовжував урезонювати непокірного князя… Вони могли про щось домовитися… Як ти думаєш, старик?”

“Могли… цілком…” — погоджувався “співрозмовник”.

“А після цього Джейк почав дертися на фортечну стіну і малювати на ній хрестики. Є над чим подумати, старик…”

Руднєв прислухався. У Будинку колгоспника всі спали, тишу порушувало тільки богатирське хропіння якогось голови колгоспу, що поселився в сусідній кімнаті. Кортец і Джейк влаштувалися на третьому поверсі, якраз над кімнатою Руднєва… Майор глянув на стелю:

“Цікаво, що вони зараз роблять? Невже сплять?..”

Руднєв заздалегідь пристосував одежну шафу для підслуховування через стелю розмов Кортеца і Джейка. Але секретні розмови гості вели в Будинку колгоспника рідко. Очевидно, вони боялися, що їх можуть підслухати. Правда, один раз вони почали щось говорити по-англійському, але знання Руднєва в “інгліші” були дуже обмежені.

Раптом зверху тихенько скрипнули двері, і почулися кроки, приглушені килимовою доріжкою в коридорі. Руднєв прислухався… Хтось тихо спускався сходами. Заскрипів східець, другий… Кроки завмерли… Тиша… Глуха розмова… Легенько грюкнули надвірні двері… Знову тиша…

“Вперед, старик!.. Швидко!” — в думці наказав собі Руднєв. Схопивши сірого капелюха, він нечутно вислизнув у коридор і швидко пустився вниз. Чергувала молоденька кирпата Надя. Вона одірвалася від пошарпаної “Королеви Марго” і здивовано подивилась на Руднєва.

— Вам що, товаришу художник?

— Хочу погуляти, подихати повітрям, — швидко кинув Руднєв і прослизнув у двері.

Надя несхвально похитала головою і подумала: “І цей теж!.. Дома, певно, дружини чекають, а вони тут ночами бігають “повітрям дихати”!..”