Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— З привидом, наприклад…

— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.

Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:

— Не треба… Я перенесу вас…

Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…

Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…

Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:

— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..

— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..

— Клянуся, Настусенько!..

— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.

— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…

Дівчина квапливо відсторонилася.

— Облиште… Ходімо швидше.

— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.

Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.

— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.

— Обійдемо…

— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..

— Тут гарно, Настусю…

Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…

— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.

— Тихше!..

Волошин прислухався. Кроки почулися знову.

— Хтось ходить у церкві, Настусю.

— Ходімо звідси… Я боюсь! — злякано прошепотіла дівчина.

Він обняв її, заспокоюючи:

— Не бійтеся. Я з вами… І хто б це міг бути?.. Кроки лунають там, у церкві… Ось що. Відійдіть, Настусю, он до тих двох берізок — у вас світле плаття, і коло них вас не буде видно. А я піду подивлюся…

Та тільки Тася відійшла вбік, а Волошин ступив два кроки, як рипнули масивні дубові двері, оковані залізом, і з церкви повільно виповзла незграбна сіра постать…

Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.

Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. “Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?” Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.

— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.

— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.

— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.

Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..

Волошин оглядівся навколо, але нічого, крім невеличкої церкви, не побачив…

“В каплицю увійшов?.. Але ж під нею якась гробниця, склеп, мерці… Що йому там потрібно?” — розмірковував Волошин, поволі підходячи до каплиці.

Він припав вухом до обсипаної штукатурки каплиці, проте ні шарудіння, ні звуку не почув: стара усипальня була такою ж мертвою, як і поховані там заслані бояри…

Волошин підійшов до дверей каплиці і смикнув їх, але двері не піддалися: було ясно, що вони замкнені зсередини і замкнув їх, звичайно, дід Антон.

— Ваню! — почув Волошин і, вже не ховаючись, попрямував до Тасі.

— Де ви? Я вже почала боятися за вас! — сказала дівчина. — Ну, що там?

— Зник… замкнувся в гробниці…

— Уночі?.. В гробниці?.. — злякано спитала Тася. — Там же покійники…

— Мабуть, дідуган вважає, що це найбільш підхожа для нього компанія.

— Ходімо звідси. Мені тут страшно!..