Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”

Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:

“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”

“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”

Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:

“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..” [7] Іван Грозний справді заслав згодом у Горицький жіночий монастир княгиню Євфросинію Старицьку, представницю боярської опозиції Грозному. Викрита в новій змові, княгиня Старицька за наказом Грозного була втоплена в Сіверському озері.

Ігумен мовчав.

“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…

Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.

— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…

І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:

Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:

“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”

“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”

А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.

А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.

“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”

“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.

“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”

“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”

“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”

“Вник, государю…”

“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”

В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….

А государів виконроб, тобто боярин Іван Дмитрович Бєльський, метався по монастирю як очманілий: безплатної робочої сили йому не бракувало, але архітектор явно ухилявся від роботи. Він приїхав з Італії, у нього була домовленість з російським царем, що будуватиме він палаци й церкви, а тут раптом його безцеремонно посадили на барку і два місяці тягнули кудись на північ, у дикі хащі, до того ж не випускали вдень на палубу, щоб він не запам’ятав дорогу… Тут, у цьому монастирі, його примусили проектувати якийсь підземний тайник, про який жодна жива душа не повинна була знати. Ідіотська робота, від якої ні слави, ні грошей чекати не доводиться…