Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…

— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…

— Читайте, — сказала Тася.

— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди розсипаються в повітрі…” [6] Автентична цитата з наукової праці церковного діяча і письменника XIV століття Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”.

— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.

— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.

— Але що примусило цю людину тікати сюди?

— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.

Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…

На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…

Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…

Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.

У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:

— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?

Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.

— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…

— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…

— А я здавав би монастир в оренду Голлівуду… — мрійливо промовив Джейк.

— Правильно! — вигукнув Кортец і, зітхнувши, додав: — Дивно! Радянська Росія — країна, де не можна безкарно бути дурнем. Це враження виносять усі іноземні гості, що мають здоровий глузд. А разом з тим… Чим, якщо не дурістю, можна назвати те, що така доходна споруда пустує занедбана десь у глушині?

— А ось Івану Грозному саме це й подобалося, мосьє.

— Що ж, у нього були свої міркування, до речі, очевидно, теж не позбавлені матеріальної основи. Хто-хто, а він, напевне, знав, що його книжечки варті десятків мільйонів доларів… У росіян є така приказка: “Далі покладеш — ближче візьмеш”. Запам’ятайте її, Джейк.