Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— Князь Платон Бєльський?.. Той самий?..

— Думаю, що той самий… Вам дати води, мосьє?..

— А вам?

Джейк узяв фужер з вином і сказав з посмішкою:

— А я, мабуть, на радощах, що знайшов рідного дядька, вип’ю вина!

Кортец заговорив нетерпляче:

— Перестаньте ламати комедію, Джейк! Цей оперний князь-мельник серйозно сполохав мене.

— А мене ні. Я певен, що це справді він, суперник мого батька, і так само полює за книжковим скарбом, як і ми. Якщо це так, то ми з вами, мосьє, приїхали туди, куди треба.

— Але ж він уже понишпорив тут до нас! У його розпорядженні було тридцять років! — роздратований спокоєм Джейка, прогарчав Кортец.

— Він міг нишпорити тут сто років, мосьє, і нічого не знайти. План тайника був у руках мого батька, а не в нього…

— Он як! — насмішкувато вигукнув Кортец. — А ви не забули, що він про Годунова сказав?

— Я розшифрував це так: він чув усі наші розмови по-французькому, він знає, чого ми приїхали сюди, і хоче нас спровадити. Князь Платон не втратив ще надії знайти тут тайник Грозного…

Кортец, поринувши у роздуми, почав ходити по кімнаті. Зупинившись біля вікна, він довго дивився на високу стіну монастиря, що тяглася з-за березового гаю Парку культури і відпочинку.

— Це небезпечний стариган, Джейк, — промовив він нарешті. — Такий небезпечний, як і професор Стрілецький… Я думаю, що ми повинні встановити з ним контакт, а потім, якось позбутися його

— …а заодно і Стрілецького… — підказав Джейк.

— Джейк! — суворо сказав Кортец. — У вас часто з’являються розумні думки, дуже розумні…. Та було б краще, якби ви не ділилися ними зі мною… Згадайте вашу обіцянку в Парижі… Я хотів би залишатися осторонь деяких ваших… є… досить потрібних заходів. Вам двадцять п’ять років, а мені за п’ятдесят, і навіть один рік тюрми для мене буде моїм останнім роком…

Джейк осміхнувся:

— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.

— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.

Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.

— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.

— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…

— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.

— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?

— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.

— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…

— І що ж? Згадали?..

— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..

— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!

— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.

— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…

— …з дурістю?

— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.

— А вам такі не подобаються?

— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.

Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.

— Який чудовий день сьогодні, Ваню…

Раптом Тася щось згадала:

— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?

Волошин спохмурнів:

— Ні в якому разі не робіть цього.

— Чому?

— Я не люблю його…

— Даремно. Він робить чудові зарисовки.

— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.