Мирко Пашек - Ловці перлів

Ловці співали. Їхні чорні кудлаті голови схожі були на верхівки якогось великого дивовижного чорного овоча. А коли остання скойка зникла в морі, нахуда хаджі Шере й серіндж Бен Абді впали на коліна й почали читати фатиху, святу молитву ловців перлів. Чоловіки пристали до них. І Раскалла теж набрав був повітря.

Та раптом щось у нього здригнулось, і він відчув, ніби якась жахлива, невмолима рука стисла йому горло. Раскалла змовк. Він відчував не біль, а якийсь дикий жах, що підступав йому аж до горла, стискав і давив його… І Раскалла знав, що це таке. Це був страх перед аллахом. Він не міг вимовити ні слова зі святої молитви фатихи, не міг заприсягтися, що не приховав нічого з того, що йому подарував сьогодні аллах. Він мав перлину! Але він бачив водночас і неспокійний нахудин погляд, що, перескакуючи з одного чоловіка на іншого, невідворотно наближався до нього… І Раскалла почав беззвучно ворушити губами, ніби читав фатиху, але його витріщені від жаху очі забігали самі по собі, наче зацьковані звірятка. Та ось чорні нахудині очиці вп'ялися в Раскаллине обличчя.

Хаджі Шере дивився на Раскаллу… Голос його підскочив до найвищих нот, а ритм молитви прискорився. Нахуда молився дедалі швидше, дедалі поквапливіше, це вже була не молитва, а якесь верескливе торохкотіння… Та ось скінчилася фатиха, й нахуда підвівся.

Він показав пальцем на Раскаллу. Зіниці його очей зараз були маленькі, наче зернятка проса.

— Ти мовчав!

Тепер уже й серіндж задивився на Раскаллу своїми вибалушеними водянистими очима; скребло тремтіло в його руці.

— Чому ти мовчав? Чому не читав фатихи? — запитував нахуда, і голос його звучав погрозливо.

Раскалла відкрив рота, але якийсь невимовний жах здавлював йому нутрощі, стискав горло; цей жах невпинно зростав… І водночас Раскаллі здалося, що зростає й перлина в його роті, що вона надимає йому щоку, й уже кожен може бачити її, так ніби вона лежить на долоні. Раскалла хотів сказати щось, та не міг.

Серіндж Бен Абді повільно підвівся. Скребло в його руці аж підскакувало. Він поволі підступив до Раскалли і схопив його за чуба.

— Чому ти мовчиш? — загорлав серіндж. — Кажи!

Але Раскалла не міг говорити, тоді Бен Абді почав трясти його голову так, наче хотів витрусити з неї хоч звук.

— Ні!.. — зойкнув Раскалла.

І перлина випала з рота.

Запала така тиша, що було чути рипіння щогли й легеньке хлюпотіння хвильок, що набігали на борт корабля.

Потім нахуда й серіндж одночасно схилилися по перлину. Хаджі Шере підняв її й випростався. Випростався й серіндж. Вони розглядали перлину. Тиша тривала…

Раптом серіндж обернувся, й скребло в його руці націлилося прямо в серце Раскаллі.

— Ні! — вигукнув Раскалла. — Я не вкрав її! Я знайшов. Це «вільна» перлина!

Але тієї ж миті серіндж накинувся на нього:

— Собако! Сину собаки! Собако!

Його кулаки били, мов кувалди. Скребло відлетіло геть. Серіндж бив Раскаллу в обличчя, в груди, по плечах, але найбільше в обличчя.

— Собако! Собако!..

Хаджі Шере усе ще розглядав перлину.

А ловці сиділи в колі, мов коричневі пеньки, й лише їхні великі кудлаті голови поверталися то до нахуди з перлиною, то до Раскалли… Саффар бачив на їхніх обличчях цікавість. А більше нічого. Цікавість до перлини й цікавість до стусанів, які дістаються іншому. А більше нічого… Лише маленький данакілець ІІІоа дивився на Раскаллу з жахом в очах.

Нарешті нахуда дбайливо заховав перлину до внутрішньої кишені й підступив до Раскалли, що лежав, скиглячи, мов собака.

— Факіх! Злодій! — закричав хаджі Шере майже врочисто й копнув ногою лежаче тіло.

— Факіх! — крикнув удруге й удруге копнув.

— Факіх! — крикнув утретє й утретє копнув.

— Зв'яжи злодія! — сказав він потім серінджеві. — Його судитимуть.

А тоді відвернувся й радісним жестом здійняв руки до неба.

— Аллах милосердний! Він послав нам перлину, яка потішить Саїдове серце! Ми повертаємось до Джумеле. Вам пощастило, о люди! Саїд засипле вас дарунками!

Ловці підвелись. Велика, дитяча радість вмить охопила їх. Так вітер зненацька напинає вітрила. Збуджено кричачи, вони забігали по палубі…

Тим часом Бен Абді зв'язав Раскаллі руки та ноги й відіпхнув його ногою до щогли.

Світанок уже забарвлював верхівки фінікових пальм, коли «Йемен» кинув якір у Джумеле. Бет—ель—Саїд, Саїдова резиденція, сяла білістю за пальмовими стовбурами.

Нахуда й серіндж віддали Раскаллу каїдові, який замкнув його в порожній коморі свого будинку, — в'язниці в Джумеле не було. Потім вони вирушили з візитом до Володаря перлів.