Мирко Пашек - Ловці перлів

А Саффар знав, що Раскалла потай шукає перли, бо коли він одного разу здіймався на поверхню, то побачив черепашку, яка повільно, наче сухий лист, падала на дно. Її міг викинути лише Раскалла. Але Саффар мовчав, бо знав, чому Раскалла ризикує наразитися на муки, і бажав лише одного, щоб він тих мук не зазнав.

Раскалла був один з тих небагатьох ловців перлів, які почали пірнати вже в дозрілому віці. Ще рік тому він жив у Сомалі, рибалив і вирощував ефіроносні рослини, з яких видобувається ароматна олія. Рибу він носив на базар, а врожай ефіроносів продавав саладинові, бо більше нікому було його збувати. Саладин сидів у себе вдома, закутаний у білий бурнус, і курив наргіле. В селищі був лише один саладин, якому й носив Раскалла свій урожай. І в кожному селищі було по одному саладинові, й кожний з них сидів і курив наргіле. Скільки саладинів — стільки наргіле; скільки селищ — стільки саладинів. Це були арабські купці, вони мали різні імена, але народ називав їх саладинами. А саладини називали народ «баркале», тобто «безподушечник», що рівнозначно жебракові, або волоцюзі.

Минулий рік був багатий на рибу та ефіроноси. Раскалла назбирав трохи грошей і привів до своєї хати дружину. Щоб віддати шану «своєму» саладинові й забезпечити собі його дружбу, він надіслав йому в дарунок риби. Але трапилось так, що саладин, поївши риби, почав блювати й кілька днів по тому не міг курити наргіле. Він привселюдно обізвав Раскаллу негідником і звинуватив у тому, що Раскалла хотів отруїти його рибою. Тоді Раскалла втратив тяму й сказав, що саладин, мабуть, обжерся, як це буває з усіма саладинами. Реготу було на все селище, а саладин так розгнівався на Раскаллу, що відмовився купити в нього наступний урожай ефіроносів. Раскалла пішов до сусіднього селища, але й тамтешній саладин відмовився, додавши, що він не збирається торгувати з лихослівним баркале. Тоді Раскалла зрозумів, що звістка про сварку перелетіла через гори, й він уже ніколи не зможе продати свої ефіроноси.

Раскалла повернувся додому, вирішивши, що прогодує себе й жінку рибальством. Але одної ночі він побачив за вікном велику заграву. Горів його човен, а слуги саладинові стояли біля вогню й смажили на ньому рибу, нанизану на рожни. Раскалла схопив ножа, але саладинові слуги також схопилися за ножі. Раскалла змушений був підкоритися, але, закликавши в свідки аллаха, заприсягся, що піде до каїда й поскаржиться на лиходіїв. Та слуги сміялися: нехай собі йде! Це ж для каїда й смажать вони рибу! Каїд саме гостює в саладиновій оселі!

Тоді Раскалла зрозумів, що це вже кінець і що треба залишати селище й шукати заробітку деінде. Але він не міг взяти з собою жінку, яка чекала дитини. Тоді Раскалла вирушив на пошуки сам, сподіваючись, що аллах підкаже йому місце, куди згодом він зміг би привезти й свою родину. Так він дістався аж до Массауа, де спочатку допомагав розвантажувати кораблі, носив бочки й мішки. Але швидко зрозумів, що так ледве зможе прогодувати самого себе. Саме тоді з'явився в Массауа Саїдів серіндж, який шукав ловців перлів, обіцяючи гори срібла тим, хто матиме щасливу руку. Так і став Раскалла норцем у зрілому віці, а це дуже небезпечно для життя, бо серце й легені мають звикати до глибини змалку.

А згодом він опинився на «Йємені» й відразу ж зрозумів дві речі, що гори срібла існують тільки на язиці в серінджа й що смерть його близька. Але Раскалла не хотів умирати, бо мав жінку й дитину, якої ще не бачив. Лежачи вночі поряд з Саффаром і дивлячись на небо, всіяне зірками, Раскалла розповідав йому про свою долю й просив поради. Але Саффар знав тільки те, чого його вчили з дитинства: долю писано рукою аллаха. А це, звичайно, не порада… А коли згодом Саффар побачив під водою черепашку, що, наче сухий лист, помалу опускалась на дно, він зрозумів, що Раскалла шукає перлину, аби потай продати її, повернутися до жінки й разом з нею втекти туди, де немає ні перлів, ні саладинів. Тому Саффар і мовчав, хоч і знав, що відкривати потай черепашки — злочин, за який карають нещадно й жорстоко. Він сподівався лише, що аллах буде великодушний. І раптом здалося, наче в блакитному шатрі небес і справді сидить аллах, який почув це благання й зглянувся.

Раскалла відкрив черепашку й викинув її. Вона була порожня.

Це була вже сьома цього дня, бо він сьогодні пірнав уже сім разів і щоразу піднімав на одну черепашку більше — для себе.

Саффар виринув, вліз у гурі й висипав свій вилов. Але Раскалла усе ще не віддихався. Шкіра його блищала скоріше від поту, ніж від води. Це була погана ознака; норець не повинен потіти.