Мирко Пашек - Ловці перлів

Але саме цієї миті поблизу почулися чиїсь кроки, й Саффар, не тямлячи себе від жаху, стрибнув з пальми й кинувся навтіки, начеб він і справді крав те срібло своїми голодними очима…

Він біг, хоч чорна жінка, що налякала його, приголомшено застигла на місці. Але він не знав про це й щодуху тікав до огорожі. Перестрибнув через огорожу й побіг далі. Він не думав уже ні про Саїда, ні про своє прохання, — мав на гадці лише одне: як би втекти.

Добігши до моря, Саффар манівцями повернувся на корабель. Він обливався потом, шкіра його лисніла, наче риб'яча луска. Ловці усе ще співали.

Шоа зустрів його запитливим поглядом.

І Саффар змушений був схилити голову, бо його охопив пекучий сором. Він бачив Саїда, був від нього так зблизька, що міг би торкнутися його пальмовою галузкою, але втік. Чому? Тому що боявся нахуди й серінджа. Тепер він уже не врятує Раскаллу. Він боявся нахуди й серінджа. В тому—то й уся біда: він ніколи не звільниться від страху перед нахудою й серінджем…

Серіндж Бен Абді й нахуда хаджі Шере повернулися з Саїдового дому, і їхні обличчя були похмурі.

Нахуда здійняв руки до неба:

— Нас спіткала невдача, о люди. Іншаллах! Така воля аллаха.

Серіндж з виразом глибокого суму на обличчі чухав спину скреблом.

— Саїд вважає, що перлина не досить гарна. Він дав нам лише дванадцять фунтів, — сказав він зажурено.

Аж тут устав Саффар, наче підхоплений могутньою хвилею одваги. Він і сам не розумів, що з ним сталося, лише відчував ту хвилю десь усередині, в серці, спінену обуренням.

— Ви брешете! Він дав вам більше!

— О, баркале! — гаркнув серіндж, не знайшовши в гніві своєму нічого кращого від цього улюбленого слова саладинів. І ступив крок уперед.

А Саффар, упавши навколішки, гукнув:

— Читайте фатиху!

Приголомшений серіндж зупинився.

— Читайте фатиху! — вдруге вигукнув Саффар.

— Так, читайте фатиху! — підхопився й зраділий Шоа.

— Читайте фатиху! — закричали ловці. Вони сміялися. Їм сподобалася думка про те, що й нахуда з серінджем також повинні присягтися святими словами в своїй чесності.

— Читайте фатиху!

Хаджі Шере та Бен Абді стояли мовчки. Потім поглянули один на одного. Це було нечувано… але відмовитись вони не могли: цим лише посилили б підозру.

— Читайте фатиху — виспівували ловці. Вони блазнювали, і їхні великі чорні голови здригалися від дивовижних порухів.

А Саффар почав повільно вимовляти святі слова, вкладаючи в них усю свою душу.

Тоді клякнули Хаджі Шере та Бен Абді й пристали до молитви роздратованими голосами.

А Саффар витріщеними очима стежив за кожним порухом їхніх вуст, і голос його тим часом слабшав і якось ніби зламався…

Це зламалося щось усередині в Саффара: якась велика, важлива частка його єства. Похитнулася його наївна, сліпа віра. Це було жахливо. Він почував себе так, ніби раптом зазирнув туди, куди ніколи не повинен був зазирати; ніби побачив нараз зворотний бік усього шляхетного, святого, великого… Бо серіндж з нахудою читали фатиху, хоч вони й украли гроші. І нічого не сталося: ангел не злетів з неба, блискавка не вдарила, не почулися грізні, небесні голоси — нічого, нічого… Нахуда з серінджем навіть і не побоювалися цього. Вони читали фатиху не зі страхом, а гнівно. Аж трусилися від гніву.

Скінчивши молитву, вони підвелися.

Підвівся й Саффар.

— Ви клятвопорушники! — промовив він і тут же закричав: — Клятвопорушники! Богохульники! Я бачив вас у Саїда. Ви злодії!

Бен Абді кинувся до нього. Але Саффар крутнувся й перескочив через борт корабля. Підвівши голову, він знову вигукнув:

— Злодії! Злодії!..

Щось із силою вдарило Саффара в чоло — то був ніж, якого кинув засліплений люттю серіндж. Саффар не звернув на це уваги.

— Злодії! — кричав він щосили. — Грабіжники! Богохульники! Клятвопорушники!

Потім він кинувся бігти уздовж берега. І тільки відбігши далеченько, помітив, що в нього тече кров. Серінджів ніж поранив йому чоло. Саффар промив рану пекучою морською водою й ліг на піску. В голові його мелькали картини—уявлення, картини—думки…

Ввечері Саффар потай повернувся до корабля. Шоа дав йому поїсти. Саффар угамував голод і знову рушив уздовж берега.

Наступного ранку ловці з «Йемена» зібралися перед Саїдовим будинком. Прийшов і каїд, кліпаючи очима за скельцями окулярів у бляшаній оправі та брязкаючи чотками з дванадцяти великих янтарних намистин. Каїд носив ці чотки не для молитви — для цього чоток на Сході не вживають, — просто вони давали роботу рукам та допомагали зберігати душевний спокій і рівновагу. Чорний невільник тримав над каїдовою головою парасольку на довгій ручці.