Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

— Чому ж ви не стріляли? — спитав Шульгін у геолога. — Цілих п'ять хвилин звір був перед носом, а ви — хоч би що.

— Ми ж бо домовилися стріляти по ведмедях тільки тоді, коли вони загрожують нам.

— Ех ви, Філантропе Філантроповичу! А я на ведмедя куль не шкодую… — проговорив Шульгін, посміхаючись.

— Поганий же з вас мисливець, — озвався Єменка. — Харчів у нас досить, щодня є дичина або лосяче м'ясо, навіщо ж тоді вбивати ведмедів? Хутро у них ще погане, а м'ясо нам непотрібне. А тільки ради забави в тайзі не вбивають. Ведмедеві теж хочеться жити. Он погляньте на нього!

І справді, наш білоухий знайомий з'явився знову. Тільки цього разу він обрав собі дуже незвичайну дорогу: ведмідь ліз по краю стрімкої скелі, що височіла на південному боці долини. Напевне, йому не хотілося продиратися крізь густі зарослі. Тому звір обрав дорогу важчу, але чистішу.

Долізши десь до середини скелі, він зупинився. Шульгін вважав, що тут звір заляже, але Чижов і Старобор твердили інше: косолапого не зупинить майже прямовисна стіна, і він таки вилізе нагору.

Так воно й сталося. Обмацуючи вузенькі пороги й виступи, ведмідь, нарешті, видерся до самого верху. Але тут на його дорозі виступала козирком велика брила, і щоб перелізти через неї, треба було мати неабиякі здібності альпініста. В мене аж дух захопило. Кілька хвилин ведмідь висів між небом і землею на висоті близько двохсот метрів, а потім кумедно дотягнувся передніми лапами до виступаючого дашка, перевалився на бік і одним махом опинився на самісінькій горі. Тут він хвилину постояв, оглядаючись навколо себе, потім глянув униз, ніби прикидаючи висоту скелі чи милуючись карколомною стежкою, яку щойно подолав. Нарешті повернувся і не поспішаючи зник між камінням. Ми всі зааплодували, і навіть стриманий Шульгін був зворушений незаперечними здібностями ведмедя.

Не пам'ятаю вже, що спонукало мене запитати у Єменки, чи росте тут жень-шень.

— Чого це ти раптом згадав про нього? — здивувався мисливець.

— Панцуй — так, здається, називають цей корінь у Кореї і Маньчжурії — росте нібито в якихось незвичайних місцях. Цих місць начебто уникають звірі, зате там трапляється особливий вид ліщини. А таку ліщину я недавно бачив.

— Ви знаєте щось цікаве про женьшень? — запитав Олег, який з інтересом прислухався до нашої розмови.

— Дуже мало. Правда, я ще в Ленінграді прочитав невеличку книжку про це «земне чудо». Написав її якийсь лоцман, що плавав колись по Охотському і Японському морях на невеличкому каботажному судні, а потім став шукачем цілющого кореня.

— Дивна зміна професії, — зауважив Олег. — А скажіть, ви нічого не чули про умовні знаки на деревах?

— Я читав, ніби трикутники, витесані на великих кедрах, означають мовою тайги, що поблизу росте женьшень і його вже знайшов хтось.

— Правильно, — вставив Єменка. — Тільки ти, здається, не звернув уваги ще на одну річ: ось із тих дерев колись були зідрані довгі смуги кори, з яких роблять особливі коробочки для збереження знайденого кореня.

— Справді, я й забув про це. Але скажіть, Єменка, невже в цих краях росте корінь-людина?

Тунгус замислився. Люди, які знають, де росте рідкісний корінь, говорять про це дуже неохоче. Мені здалося, що і Єменка, помітно вагаючись, зволікав з відповіддю, та я помилився. Мисливець уважно придивився до старих, зроблених уже давно зарубок на кедрі і сказав:

— Це умовний знак каошу-куа, тобто колишніх шукачів жень-шеня. Це були переважно китайці і корейці.

Кожен з них мав свій умовний знак, яким позначав місця, де знаходив дорогоцінний корінь. Ви не помилилися. Десь тут жень-шень росте й тепер. Про ці місця, пригадую, розповідав ще мій дід, а батько, коли я був маленьким, шукав тут корінь і таки знайшов. Але більше старий не згадував про це місце, напевне, він викопав останній корінь.

— Минуло вже багато років, можливо, за цей час тут виріс новий корінь, — зауважив Чижов. — Треба було б уважно оглянути тайгу.

Але Тамара заперечила:

— Це тільки затримає нас, і хто знає, чи не марно ми шукатимемо.

— Якщо жень-шень ще росте тут, то пошукати б його — самий час. Наприкінці серпня вже достигають його плоди — невеличкі червоненькі ягоди, і їх легко помітити, — пояснював далі Єменка.

Думки розходилися, і Чижов заявив, що тут нас вивезе його улюблений коник: голосування.