Леонид Платов - Секретний фарватер

— Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, — сказав лікар. — Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом — і нема його!

Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.

Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.

Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.

— Прикинувся мертвим, — пробубонів лікар. — Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…

Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.

Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.

Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.

Потім пролунала команда по відсіках:

— Відбій бойової тривоги!

І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.

Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.

За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.

— Наш штурман! — пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.

Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.

Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.

Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.

З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер — господар кают-компанії, старший помічник командира.

Він недбало показав підборіддям на Шубіна:

— Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!

Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.

Отже, прізвище його — Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..

— Між іншим, — вів далі старший помічник, — з якого ви міста?

— Котка, — навмання сказав Шубін.

— У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?

Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.

Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.

Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.

— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.

Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.

— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.

— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.

— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.

Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.

Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?

Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.

Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри — певно, давалося взнаки довге перебування під водою.

Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.

“Люди-риби, — з огидою подумав він. — Кляті вовкулаки!..”

Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.

В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.